Західний канон Гарольда Блума й український переклад. Частина 3: демократична доба

Західний канон демократичної доби (література з 1832 до 1900 року) в Гарольда Блума містить 351 позицію.

Станом на травень 2026 року 141 позиція має повний чи більш-менш повний переклад українською, тоді як 210 не перекладено.

«Еффі Бріст» Теодора Фонтане
(Темпора, 2026)

Якщо порівняти з попереднім списком, який я робив у квітні минулого 2025 року, то перелік неперекладеного «демократичного» скоротився на 5 позицій. Вперше перекладено «Адольф» Бенжамена Констана (Ангеліна Альбоща, Ранок/Редберрі; 2025), «Північ і Південь» Елізабет Ґаскел (Наталія Воропаєва; Букшеф, 2026), «Еффі Бріст» Теодора Фонтане (Роксолана Свято; Темпора, 2026) та «Пробудження» Кейт Шопен (Олександра Гординчук; Комубук, 2025). Також заявлено, що «Листя трави» Волта Вітмена в перекладах Максима Стріхи (Комубук, 2025) містить половину поетичного доробку Вітмена, тож, враховуючи давнішу збірку з перекладами Віталія Коротича (1969), я переніс «Повне зібрання поезії» Вітмена в перекладене, адже тепер його поезія вже досить добре представлена (хоч і не повно).

З помітного також вийшли романи «Наглядач» і «Барчестерські вежі» з «Барсетширських хронік» Ентоні Троллопа (Мирослав Томащук; Апріорі, 2025—2026), але поки не переношу в перекладене, бо в циклі шість романів. Також у збірці Томаса Де Квінсі вийшов переклад «Suspiria de Profundis» (Роман Гардашук; книголав, 2025), але прогалину іншої вибраної прози Де Квінсі ще не вважаю заповненою.

Нові переклади того, що вже перекладалося: «Червоне і чорне» Стендаля (Ольга Решотько; Книголав, 2026), «Гордість і упередження» Джейн Остін (Олександра Артюхіна; Небо, 2025) (Ірина Бондарєва; КСД, 2025), «Переконання» Джейн Остін (Володимир Горбатько; КСД, 2026), «Сповідання англійського опієжерця» Томаса Де Квінсі (Роман Гардашук; Книголав, 2025), «Франкенштайн, або Сучасний Прометей» Мері Шеллі (Олександр Пашинський; Верба, 2025), «Історія про два міста» Чарльза Дікенса (доповнений і виправлений Богданом Стасюком старий переклад Миколи Сагарди; Ще одну сторінку, 2025), восьмий (!) переклад «Джейн Ейр» Шарлотти Бронте (Катерина Скачок; КСД, 2026), «Вільєтт» Шарлотти Бронте (Олена Стрельбицька; Фоліо, 2025), сьомий переклад «Буремного перевалу» Емілі Бронте (Марія Правда; КСД, 2026), третій том прози Едгара По (Тетяна Непипенко; Видавництво Жупанського, 2025), «Оповідь Артура Ґордона Піма» Едґара Аллана По (Ірина Гнатковська; Книголав, 2026).

Західний канон Гарольда Блума й український переклад. Частина 2: аристократична доба

Західний канон аристократичної доби (література Відродження, бароко, класицизму і Просвітництва) в Гарольда Блума містить 231 позицію.

Станом на квітень 2026 року лише 68 позицій мають повний чи більш-менш повний переклад українською, тоді як 163 не перекладено. Ситуація набагато гірша, ніж з перекладами стародавньої, античної і середньовічної художньої літератури. Особливо вражає катастрофічна відсутність перекладів важливої англомовної літератури.

«Принцеса Клевська»
мадам де Лафаєт
(Рідбері, 2025)

Якщо порівняти з попереднім списком, який я робив у травні минулого 2025 року, то перелік неперекладеного аристократичного скоротився лише на дві позиції. Вийшов перший переклад повісті «Принцеса Клевська» мадам де Лафаєт (Аліна Волошенюк; Ранок/Рідберрі, 2025), і також знайшов переклад анонімного крутійського роману «Лазарильйо з Тормеса» (Ласарільйо де Тормес), який було видано під назвою «Життя Лазарка з Тормесу та його щастя і злидні» в еміграції (Микола Палій; Буенос-Айрес: Видавництво Юліяна Середяка, 1970).

Крім цього, додав у список кілька інших перекладів творів, які вже перекладалися: «Пекло» з «Божественної комедії» Данте в перекладі Петра Карманського і Максима Рильського (Атена, 2025); два нові переклади «Подорожі пілігрима» Джона Буньяна (Левит, 2024; Кана/Свічадо, 2026), але перекладачів на сайтах видавництв не зазначено; нова редакція перекладу Валер’яна Підмогильного «Небожа Рамо» Дідро (Верба, 2025); «Тартюф, або Облудник» Мольєра в перекладі Ірини Вєдіної (Книголав, 2025). Ще додав п’єсу «Трагічна історія доктора Фауста» Крістофера Марлоу, яка виходила в перекладі Олександра Артамонова у «Видавництві Руслана Халікова» в 2023 році. Утім, 5 інших п’єс Марлоу, як і повноцінної добірки поезії українською ніби немає, тож поки Марлоу лишається в розділі неперекладеного/недостатньо перекладеного.

Також бачив, що комедія «Мандрагора» Ніколо Мак’явелі йшла в театрах українською, але жодної інформації про переклад не знайшов, можливо, то був переклад з російської чи якась вільна адаптація.

Помічені анонси: «Орландо навіжений» (Несамовитий Роланд) Людовіко Аріосто в перекладі Максима Стріхи для «Астролябії»; «Історія занепаду й падіння Римської імперії» Едварда Ґіббона в перекладі Андрія Накорчевського для «Астролябії»; вибрані «Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів» Джорджо Вазарі в нових перекладах для «Стилета і стилоса».

Західний канон Гарольда Блума й український переклад. Частина 1: теократична доба

«Західний канон» Гарольда Блума є гарною можливістю оглянути досить повний список канонічних текстів західної культури та їхню присутність у культурі українській через переклади. Щороку я стараюся оновлювати цей список, аби стежити за поступом.

Нижче списки неперекладеного і перекладеного канону з теократичної доби (Стародавній Схід, Античність, Середньовіччя).

«Трагедії» Софокла (Апріорі, 2026)

Станом на квітень 2026 року зі 100 позицій списку Блума неперекладеними лишаються 38, а перекладено — 62. Це єдиний період, де більшість перекладено.

Якщо порівняти з попереднім списком, який я робив у квітні минулого 2025 року, то перелік неперекладеного теократичного скоротився на три довгоочікувані позиції: «Птахи» Арістофана (Назар Ващишин; Апріорі, 2025), «Аякс» і «Трахінянки» Софокла (Назар Ващишин, Апріорі, 2026). Також вийшов третій том «Порівняльних життєписів» Плутарха (Назар Ващишин; Стилет і стилос, 2026), куди ввійшли 12 текстів, які раніше не перекладатися, тож тепер українською доступно 36 з 50 життєписів Плутарха (цю позицію я додав у перекладене ще минулого разу).

Також зробив повнішим список українських перекладів Біблії.

Патрік Модіано

Вступна розповідь про мого улюбленого автора Патріка Модіано (Patrick Modiano, нар. 1945), французького письменника, лауреата Ґонкурівської премії та Нобелівської премії з літератури, творця «Вулиці Темних Крамничок», «Неділь у серпні», «Зниклого кварталу» та багатьох інших чудових ліричних романів. Я спробував описати ключові особливості його творчості, а також оглянути три основні підходи до нього — як до автора детективів, як до постмодерніста і як до реаліста.

У формі подкасту можна послухати на Ютубі:

У текстовому форматі можна прочитати нижче:

«Мімезис» Еріха Ауербаха

«Мімезиса» Еріха Ауербаха — це дійсно фундаментальна праця, важлива не лише для філології загалом і літературознавства зокрема, а й для історії та теорії мистецтва, культури, історії в цілому та, певно, і для інших гуманітарних дисциплін.

Однак, її треба вміти читати, правильно увійти в її розуміння, адже якщо братися до неї наскоком, без належних базових знань із літературознавства чи мистецтвознавства, то текст або швидко набридне, або читач пройдеться по ньому, як про набору суб’єктивних есеїв без чіткої теорії та методології.

Насправді, тут є і теорія, і методологія, і вони вражають своєю фундаментальністю, але це все дуже завуальовано в силу різних причин: по-перше, ця книга є «практичною апробацією» теоретичних побудов, викладених у попередній роботі Ауербаха («Данте як поет земного життя»), по-друге, писалася вона під час другої світової в еміграції у Стамбулі, без доступу до наукових публікацій, тому стилістично написана як есей, без зносок і посилань на наукову літературу. Книга на 90% складається з докладного літературознавчого і стилістичного аналізу низки художніх текстів, з увагою до дрібниць, часто маргінальних, майже без висновків і узагальнень. Насправді, загальна сукупність проведеного аналізу, структура і послідовність викладу ведуть до цих висновків і узагальнень, до яких читач мав би дійти сам. Якби ж тільки сучасна людина могла так довго тримати концентрацію й увагу: 500 сторінок дрібного тексту, який читати треба повільно й обдумуючи (не тому, що текст складний, а тому, що провокує на міркування й співставлення з власним досвідом читання та розуміння згадуваних літературних творів).

Ханаанська література

Ханаанський скарабей із Самарії

Ханаанська література — загальний термін на позначення літератур народів Ханаану (територія сучасних Ізраїлю, Палестини, Лівану, частини Сирії та Йорданії) за виключенням давньоєврейської літератури. Термін досить суперечливий, бо до ханаанської літератури не включають давньоєврейську літературу, яка формувалася і побутувала у цьому ж регіоні, а стародавні євреї етнічно й лінгвістично були близько споріднені з іншими ханаанськими народами і відрізнялися від них лише релігією. Водночас уґаритська й фінікійська літератури, які зазвичай розглядаються у межах терміну, достатньо різні культурно, щоби розглядати їх разом. Загалом до ханаанської літератури зараховують: ранньоханаанські написи (до чіткого виокоремлення фінікійської, уґаритської і давньоєврейської мов), ханаано-аккадські Амарнські листи, уґаритську, фінікійську, моавську, аммонську, едомську та філістимську літератури. Останні чотири представлені лише кількома написами. Уґаритська література зберіглася дуже добре завдяки клинописному архіву глиняних таблиць Уґарита. Фінікійська література, найімовірніше, була найбагатшою з усіх, але майже не вціліла, бо тексти записувалися на папірусі, який не зберігається довго у вологому кліматі Ханаану.

Уґаритська література

Уґаритська література (угаритська) — мала література півночі стародавнього Леванту, яка створювалася уґаритською мовою (центральносемітська група семітських мов) у місті-державі Уґарит (нині північно-західна Сирія) з 14 і до початку 12 століття до Р.Х. Завдяки віднайденню великого клинописного архіву на глиняних табличках, що містить, зокрема, і художні тексти, ця «мала» література одного містечка стала не такою вже й малою, як за обсягом, так і за значенням. Це єдина західносемітська (ханаанська) література 2 тисячоліття до Р.Х., що вціліла настільки добре, якщо не рахувати давньоєврейську літературу, котра збереглася завдяки значно пізнішим записам усних переказів. Уґаритські тексти відіграють надзвичайно важливу роль в юдаїці та біблійних студіях. Уґаритська література пов’язана з фінікійською, однак більшість дослідників усе ж розглядають її окремо, оскільки Уґарит не входив до Фінікії, а підпорядковувався Хетському царству і мав тісні зв’язки з хуритами.

Вцілілі уґаритські літературні пам’ятки — це записи фольклорних поетичних творів (міфи та епос), а також храмові ритуали («сценарії» дій) та інші культові тексти. Ці жанри загалом близькі до відповідних у хетській та хуритській літературах, але представляють цілком відмінну західносемітську культуру та релігію. Ще велике значення мають приватні і дипломатичні листи, які дозволяють краще зрозуміти контекст. В уґаритських архівах також знайдені численні тексти аккадською мовою.

Фрагмент із «Циклу про Ваала»

Фінікійська література

Фінікійський текст

Фінікійська література — це література фінікійських міст (Бібл, Тір, Сідон тощо) на території Ханаану і Леванту, що писалася фінікійською мовою (семітська група афроазійських мов), а також література західних фінікійських колоній (передовсім Карфагену), яка створювалася різновидом фінікійської — пунічною мовою.

Фінікійська література була дуже багатою і справила величезний вплив на писемність сусідніх народів і країн, зокрема на стилістику та сюжетні мотиви біблійних текстів. Це, імовірно, найбільша і найзначніша «втрачена література», адже дійшло від неї зовсім небагато, оскільки записувалися тексти на недовговічних папірусах, які у вологому кліматі регіону не могли довго зберігатися. Тексти фінікійською мовою датуються від 11 століття до Р.Х. до 4 століття після Р.Х. і збереглися у понад 10 000 фрагментів написів на камінні і кераміці[1], більшість із яких, утім, не мають особливої літературної цінності. За жанром це надгробні і будівельні написи, присвяти, тексти з історичним змістом, листи. Відомі літературні та історіографічні фрагменти у переказах і цитатах пізніших давньогрецьких та латинських авторів. З фінікійською літературою близько споріднена уґаритська література, котра зберіглася значно краще завдяки великому клинописному архіву в Уґариті, а також інші стародавні семітські літератури регіону (давньоєврейська, арамейська, аммонітська, моавітська, едомська).

Фригійська література

Фригійська література — «мала» стародавня література Анатолії (нині Туреччина), яка створювалася фригійською мовою (ізольована мова індоєвропейської родини) і народом фригійців, що емігрували із Балкан в Анатолію.

Тексти засвідчені написами від 800 до Р.Х. до 400 після Р.Х., вони зроблені особливим алфавітом, який споріднений із давньогрецьким. Написи поділяються на дві доби: давньофригійські (8-4 століття до Р.Х., бл. 400 написів) та новофригійські (1-4 століття після Р.Х., бл. 113 написів)[1].

Однак більший слід у літературі лишили не вцілілі фригійські тексти, а легендарні фригійські царі: Гордій, чий Гордієвий вузол розрубав Александр Македонський, та Мідас, що у грецькому міфі перетворював усе на золото доторком своєї чарівної руки.

Фригійський напис на могилі Мідаса

Лікійська та мілійська література

Лікійський текст із Ксанфської стели

Лікійська література — «мала» стародавня література Анатолії (нині Туреччина), що створювалася лікійською мовою і частково зберіглася у монументальних написах 500-300 до Р.Х. на території Лікії (Лукка). Також вціліло кілька віршованих написів на близькоспорідненій мілійській мові (лікійській Б), які теж можна зарахувати до лікійської літератури. Література і мова зникають у 3 столітті до Р.Х. після завоювання території Александром Македонським.

Основний масив лідійської літератури, що безпосередньо дійшов до нас, складають епітафії та посвячення — загалом близько 170 написів[1].

Лідійська література

Лідійський текст

Лідійська література — «мала» стародавня література Анатолії (нині Туреччина), що створювалася лідійською мовою і частково зберіглася у монументальних написах 8-2 століття до Р.Х. на території Лідії. Деякі сюжети і мотиви, імовірно, мали вплив на давньогрецьку літературу та інші давні літератури регіону, однак реконструкція цих впливів носить, переважно, гіпотетичний характер.

Основний масив лідійської літератури, що безпосередньо дійшов до нас, складають епітафії та посвячення — загалом 114 фрагментів[1].

Лувійська література

Лувійська література — одна з найдавніших літератур Анатолії (нині Туреччина), що створювалася лувійською мовою і частково збереглася у клинописних хетських записах та перекладах 15-13 століття до Р.Х., а також у монументальних написах ієрогліфічною лувійською. Основний масив клинописної лувійської літератури, що дійшла до нас, складають ритуальні тексти.

Лувійські ієрогліфи

Палайська література

Палайська література — одна з найдавніших літератур Анатолії (нині Туреччина), що створювалася палайською мовою у області Пала і зберіглася у нечисленних клинописних хетських записах та перекладах 17-15 століття до Р.Х. Основний масив палайської літератури — це ритуальна поезія, пов’язана з культом бога Зіпарви, а також кілька міфологічних фрагментів.

Хетська література

Хетська література (хеттська, несійська) – література індоєвропейського народу хетів, що населяв Анатолію (Малу Азію) з кінця III тисячоліття до 6 століття до Р.Х. Іноді до хетської літератури зараховують не лише твори хетською мовою, а й мовами інших народів, які населяли хетську державу (хатською, хуритською, лувійською, палайською тощо), і якими користувалися хетські писарі. Нижче під хетською літературою матимуться на увазі тексти, написані хетською мовою. Літературні твори охоплювали період із 1600-тих до 1180-тих років до Р.Х. і зникли разом із хетською державністю, яка остаточно впала під натиском народів моря. Після цього література регіону писалася переважно лувійською мовою.

Хетська література є найдавнішою зафіксованою на письмі літературою індоєвропейської родини мов, до якої належать і слов’янські мови. Тобто це найближчий родич української літератури з-поміж літератур стародавнього світу. Один із головних персонажів міфологічної хетської літератури — бог грози Пірве (Піруе), прямо споріднений із Перуном.

У хетській літературі зафіксовано багато спільних індоєвропейських рис у міфологічних образах, обрядовій поезії і навіть поетичній метриці. Усі ці риси згодом стали поширеними у всіх європейських літературах, включно з давньоукраїнською.

Хетська клинописна таблиця

Хурритська література

Хурритський текст

Хурритська література – це література хурритів, народу північної Месопотамії 2 тисячоліття до Р.Х, і їхнього царства Міттані. Збереглася переважно у пізніших записах (транскрипціях) і перекладах хеттів в архіві хеттських царів у Хаттусі. Охоплює період з 21 до 13 століття до Р.Х.

Головна частина хурритської літератури – це міфологічні тексти, які, на відміну від хаттських і хеттських, досить слабко пов’язані з ритуалом. Хурритська міфологія суттєво вплинула на міфологію хеттів, а також давніх єгиптян і греків.

Хаттська література

Хаттська брама

Хаттська література – найдавніша література Малої Азії (нині Туреччина), що створювалася вірогідно безписемною неіндоєвропейською хаттською мовою і збереглася у пізніших клинописних хеттських записах та перекладах 17-13 тисячоліття до Р.Х.

Збереглися переважно тексти обрядових пісень, які містять паралелі з відповідними давньоєгипетськими, давньогрецькими та давньоісландськими творами, записи ритуалів та міфологічних оповідей. Переважна кількість текстів збереглася у фрагментах, тексти без паралельного хеттського перекладу розшифровані не до кінця.

Аккадська література

Бібліотека царя Ашубарніпала

Аккадська література (вавилонська, ассирійська, ассиро-вавилонська) – це стародавня література, написана аккадською мовою (ассирійським та вавилонським діалектами) у Месопотамії (Ассирія і Вавилонія) у період від середнього бронзового віку до залізного віку (орієнтовно від 23 до 6 століття до Р.Х.)[1].

Аккадська література виходить з шумерської літературної традиції і також складається передовсім із міфологічних оповідей, культової поезії, історичних і правових текстів, наукових праць, листів та інших традиційних для того часу форм.

Збереглося близько півтори тисячі аккадських текстів, половина з яких у фрагментарному вигляді. Найбільш поширеними (за кількістю текстів, які збереглися) були: провіщення, лексичні списки, ритуальні заклинання, лікувальні замовляння, історичний та міфологічний епос, байки та приказки[2].

Шумерська література

Вільний конспект-переклад статті В. Афанасьєвої з «Історії всесвітньої літератури» (1983) з актуальними доповненнями із інших джерел, а також з посиланнями на оригінальні тексти і англійські переклади оксфордського корпусу шумерської літератури.

Шумерська література — це література, написана шумерською мовою протягом середнього бронзового віку. Переважна частина шумерської літератури збереглася непрямо, через посередництво ассирійських або вавилонській копій.

Древні шумери винайшли першу писемну систему у світі, розвинувши шумерський клинопис із ранніх протописемних систем 30 ст. до Р.Х. Перші літературні тексти з’явилися близько 27 століття до Р.Х.

Шумерська мова залишалася в офіційному та літературному використанні в Аккадській та Вавилонській імперіях навіть коли повністю перестала вживатися як розмовна мова. Писемність була достатньо поширена серед населення, тому шумерські тексти, які учні копіювали під час навчання, суттєво вплинули на пізнішу вавилонську літературу.

Шумерська література не дійшла до нас через історичну спадкоємність, однак була відкрита в результаті археологічних досліджень. Одначе аккадці запозичили багато з шумерської літературної спадщини й поширили ці традиції на Близькому Сході із подальшим впливом на інші літератури регіону.

Шумерський текст, 26 ст. до Р.Х.