вівторок, 29 січня 2019 р.

Церкви Христа

Церква Христа у Вашингтоні

Церкви Христа (Churches of Christ) — це автономні християнські конгрегації (громади), що поєднані спільним віровченням і практикою. Вони поширені переважно у США і є однією з кількох гілок, що виникли під час американського реставраційного руху (Друге велике пробудження). Вони стверджують, що їхнє віровчення і практика ґрунтуються безпосередньо на Біблії, і вважають себе ідейними та практичними нащадками ранньохристиянської церкви, описаної у Новому Заповіті[1].

Реставраційний рух, у свою чергу, був спробою повернутися до первісного вчення та практики Нового Заповіту. Американський реставраційний рух пов’язаний з іншими реставраційними та євангелічними рухами і виник у США у 19 столітті. Найвідоміші постаті цього руху: Роберт Сендмен, Джеймс О’Келлі, Ебнер Джонс, Еліас Сміт, Райс Гаґард, Томас Кемпбелл, Александр Кемпбелл, Вальтер Скотт і Бартон Стоун. Прихильники цього руху не вважали, що створюють нову організацію, а прагнули «воз’єднати усіх християн в одне тіло за типом ранньої церкви Нового Заповіту»[2]. Вони використовували назви «Церква Христа», «Християнська Церква» та «Учні Христа», бо надавали перевагу узагальнюючим і об’єднуючим біблійним виразам, а не термінам, які наголошують на відмінностях.

До релігійного перепису 1906 року у США усі реставраційні конгрегації вважалися однією деномінацією. Та з розвитком руху виникла незгода між тими, хто робив акцент на об’єднанні якомога більшої кількості християн, і тими, хто робив акцент на реставрації ранньої церкви. Відповідно, виникли розбіжності і в інтерпретації Біблії. Церкви Христа вважали неможливим здійснювати у церквах служіння, які не згадуються у Новому Заповіті, тоді як Християнська церква (Учні Христа) дозволяла всі практики, які безпосередньо не заборонені у Новому Заповіті[3]. У переписі 1906 року гілки вже зазначалися окремо.

Реставраційних рух розвивався також і в інших регіонах ще з 18 століття (Великобританія)[4], тож наразі Церкви Христа помітно представлені і за межами США.

середа, 16 січня 2019 р.

Ханаанська література

Ханаанський скарабей із Самарії

Ханаанська література — загальний термін на позначення літератур народів Ханаану (територія сучасних Ізраїлю, Палестини, Лівану, частини Сирії та Йорданії) за виключенням давньоєврейської літератури. Термін досить суперечливий, бо до ханаанської літератури не включають давньоєврейську літературу, яка формувалася і побутувала у цьому ж регіоні, а стародавні євреї етнічно й лінгвістично були близько споріднені з іншими ханаанськими народами і відрізнялися від них лише релігією. Водночас уґаритська й фінікійська літератури, які зазвичай розглядаються у межах терміну, достатньо різні культурно, щоби розглядати їх разом. Загалом до ханаанської літератури зараховують: ранньоханаанські написи (до чіткого виокоремлення фінікійської, уґаритської і давньоєврейської мов), ханаано-аккадські Амарнські листи, уґаритську, фінікійську, моавську, аммонську, едомську та філістимську літератури. Останні чотири представлені лише кількома написами. Уґаритська література зберіглася дуже добре завдяки клинописному архіву глиняних таблиць Уґарита. Фінікійська література, найімовірніше, була найбагатшою з усіх, але майже не вціліла, бо тексти записувалися на папірусі, який не зберігається довго у вологому кліматі Ханаану.

неділя, 6 січня 2019 р.

Уґаритська література


Уґаритська література (угаритська) — мала література півночі стародавнього Леванту, яка створювалася уґаритською мовою (центральносемітська група семітських мов) у місті-державі Уґарит (нині північно-західна Сирія) з 14 і до початку 12 століття до Р.Х. Завдяки віднайденню великого клинописного архіву на глиняних табличках, що містить, зокрема, і художні тексти, ця «мала» література одного містечка стала не такою вже й малою, як за обсягом, так і за значенням. Це єдина західносемітська (ханаанська) література 2 тисячоліття до Р.Х., що вціліла настільки добре, якщо не рахувати давньоєврейську літературу, котра збереглася завдяки значно пізнішим записам усних переказів. Уґаритські тексти відіграють надзвичайно важливу роль в юдаїці та біблійних студіях. Уґаритська література пов’язана з фінікійською, однак більшість дослідників усе ж розглядають її окремо, оскільки Уґарит не входив до Фінікії, а підпорядковувався Хетському царству і мав тісні зв’язки з хуритами.

Вцілілі уґаритські літературні пам’ятки — це записи фольклорних поетичних творів (міфи та епос), а також храмові ритуали («сценарії» дій) та інші культові тексти. Ці жанри загалом близькі до відповідних у хетській та хуритській літературах, але представляють цілком відмінну західносемітську культуру та релігію. Ще велике значення мають приватні і дипломатичні листи, які дозволяють краще зрозуміти контекст. В уґаритських архівах також знайдені численні тексти аккадською мовою.

Фрагмент із «Циклу про Ваала»