неділя, 23 березня 2014 р.

Криза художньої освіти в Україні


Кризу навчального процесу в НАОМА відчувають, здається, практично всі. Різні люди бачать різні сторони цієї кризи – когось турбує формальна відсутність тут актуального мистецтва, когось навпаки непокоїть занепад і виродження класичних художніх технік, хтось бідкається від жалюгідної оплати праці викладачів і натурників, а когось вганяють у депресію обшарпані та обписані графіті стіни. Список можна продовжити.


Те, що люди бачать проблеми, це добре. Адже для того, щоб знайти вирішення, треба спершу усвідомити і сформулювати проблему. Не абстрактну «все погано», а щось конкретне і не відірване від об’єктивних реалій сучасного світу і сучасної України.

Неможливо повернутися у совєтські моделі освіти, у дореволюційну російську систему, у привабливу особисто для мене цехову і університетську пізньосередньовічну модель, так само неможливо перенестися у систему художньої освіти США, Франції чи Німеччини, які формувалися власними шляхами багато століть. Все це потрібно розуміти, тоді не буде зайвих розчарувань чи зневіри.

Українці самі формували та розвивали систему художньої освіти протягом усієї історії. Місцями більш вдало, місцями менш, адже доводилося рахуватися з вимогами часу, політичною, економічною, ідеологічною і культурною ситуацією. Тому, я вважаю, нічого різко змінювати не потрібно, потрібно скористатися цією кризою для розвитку далі. І нинішнє переважання демократичної ідеології, західних цінностей, наявність певного громадянського суспільства дають насправді унікальну можливість робити ці зміни еволюційно, без болісного і витратного ламання, з урахуванням інтересів усіх сторін.

Діалог, якщо сторони до нього готові, завжди приносить чудовий результат. Не втомлюся повторювати, що саме завдяки філософії діалогізму та подібним рухам, Європа після Другої світової змогла перетворити взаємну національну ненависть і заздрість у єдиний дім, де нехай і з певними проблемами, але всі пристойно уживаються. Тільки варвари зі Сходу, у яких зі здатністю до діалогу проблеми, час від часу непокоять цю цивілізацію. Неможливо зараз уявити війну між Великобританією і Німеччиною, чи між Францією і Іспанією, хоча історичних підстав для ворожнечі, здавалося б, більше, ніж достатньо. Це і є справжня культура, і ми маємо шанс спробувати втілити її у себе.

Поки що я не буду детально торкатися того, як конкретно можна будувати діалог у НАОМА чи вирішити наявні проблеми. Про це може якось подумаю і напишу пізніше, а поки гляну на більш першочергову задачу – окреслення цих самих проблем.

На поверхні ми бачимо багато негативу, який проявляється у наріканнях студентів і викладачів. Цікаво, що більшість цих фраз є стереотипами, які легко аргументовано заперечити чи деконструювати. Але якщо їх зібрати і погрупувати, то можна виявити тенденції, які і скажуть про справжні проблеми.

1) Занепад майстерності: «академія вироджується», «малюють все гірше і гірше», «студенти ліниві/бездарні», «викладачі ліниві/бездарні», «ніхто не хоче серйозно працювати, коли можна халтурити в актуальному мистецтві», «зараз вже ніхто не намалює так, як могли колись», «у всьому винен ПінчукАртЦентр» і т.п.

2) Закостенілість: «вчать технікам, які вже нікому не потрібні», «не представлене актуальне мистецтво», «система не відповідає вимогам часу», «у всьому винне чіпляння за реалізм», «старі викладачі просто не розуміють студентів і тому не можуть їх нічому навчити», «академіє не випускає фахівців з актуальних професій (концепт-художник, 3D-художник)» і т.п.

3) Економічні проблеми: «нічим платити за натуру», «малі зарплати у викладачів», «дорого коштує навчання», «в академії шалені борги», «електрика витрачається неефективно», «опалення працює неефективно», «грошей на ремонт чи оптимізацію немає», «ми живемо тільки за гроші китайських студентів» і т.п.

4) Відсутність науки: «не можна звільнити старих викладачів, бо у молодих немає необхідних для акредитації вузу наукових ступенів», «міністерство не дає грошей, бо гроші виділяються на науку і освіту, але не на культуру», «у нас своя специфіка, ми не науковий навчальний заклад, цього не розуміють, і тому не дають грошей», «для держави ми на рівні якогось ПТУ, але з різницею, що ПТУ готує значно потрібніші державі спеціальності», «болонська система нам тільки шкодить», «жодного підручника українською з історії світового мистецтва за роки незалежності – чим займаються на мистецтвознавчому факультеті?», «у КНУ навіть маленька кафедра кожного семестру видає кілька монографій і наукових збірників, а раз на пару років серйозний підручник, і організовує хоч раз на рік наукову конференцію, а у нас?», «викладання більшості теоретичних предметів на рівні середньої школи, ще й поганої», «художнику взагалі непотрібні теоретичні предмети» і т.п.

5) Конфлікт з державною системою освіти: «навіщо нам обов’язково вчити екологію/економіку/конституційне право/історію України?» і под. Це слід розрізняти із попереднім пунктом, тут причина дещо інша і вона глобальна для більшості українських вузів.

Фрази, які випливають із ліні і небажання вчитися (чи небажання вчити), я не враховував. Хоч за ними теж, за бажання, можна відкопати більш глибокі справжні проблеми. Однак найчастіше вони пов’язані з тим, що людина тут просто не на своєму місці.

Безперечно, цей список ще можна продовжити.

Усі ці проблеми тісно взаємопов’язані і живлять одна одну. Спробую прослідкувати зв’язки і намітити шляхи розв’язання цих проблем. Над більш детальними і конкретними кроками треба думати окремо, можливо займуся цим разом з іншими на студентському «комітеті з навчального процесу», який нещодавно створили при нашій студраді.

* * *

Занепад техніки спричиняє закостенілість, оскільки люди відчувають, що щось втрачається, і намагаються це формально втримати. Насправді для того, щоб занепад припинився, потрібно змінити саму систему так, щоб ця техніка могла розвиватися і поглиблюватися. Якщо створити належні умови, то ми ще зможемо технічно переплюнути кращі здобутки західноєвропейського чи російського академічного рисунку і живопису. І при цьому нашим єдиними конкурентами будуть китайці. Намагання сприяти розвитку академізму і реалізму через обмеження експериментів та актуального мистецтва приречене. Все одно це актуальне мистецтво буде проникати і впливати на академізм, прискорюючи його кінець. Потрібно просто розвести ці два напрямки, аби кожен із них розвивався у свій бік, розвінчати стереотипи і шаблони, налагодити інтелектуальний діалог між ними, і в результаті ми матимемо дві художні системи – одну умовно фігуративну, з акцентом на технічній майстерності і розвитку традиції, іншу переважно нефігуративну, з акцентом на експерименті і пошукові чогось нового. Й обидві ці системи будуть цілком актуальні, як були колись одночасно актуальними (якщо підходити об’єктивно) і бароко, і класицизм.

Із закостенілістю все ще більш очевидно. Шлях її подолання у нас перед очима – громадянське суспільство, сприяння особистісним ініціативам, зміна ієрархічної системи на гнучку горизонтальну систему, діалог і пошук консенсусу.

Марина Абрамович. У присутності художника
Марина Абрамович. У присутності художника
Економічні проблеми, як на мене, вирішує прозорість і публічність усіх фінансових операцій та залучення сторонніх консультантів на громадських засадах, якщо всередині ніхто не спроможний дати раду цим проблемам, а до кадрових змін готовності (чи радше можливості) немає. Якщо всі, від ректора до простого студента розумітимуть, у чому лежать економічні проблеми академії (не тільки гроші, а й опалення, електрика і ремонт), то зможуть спільно знайти якийсь вихід. І все не завершуватиметься бунтом розлючених студентів, яким не дають натуру, чи такими «акціями», як заборона користуватися обігрівачами взимку (коли в майстерні 10 градусів) або електрочайниками (коли студенти в академії проводять по 10-12 годин на день, а в буфеті чай не дають безкоштовно).

З наукою ситуація цікава. З одного боку, дійсно, навчання на художника і наукова діяльність – це трохи різні речі. Однак слід розуміти, що академія – це не середньовічний художній цех, аналогом якого може бути лише художнє училище, а то і просто курси. Це вищий навчальний заклад і в системі сучасної української освіти він зможе вижити лише у максимально тісному союзі з наукою. У європейській системі відмінності несуттєві і лежать радше у способах залучення коштів (більше з фондів і оплати навчання, менше від держави), аніж у суті. В ідеалі, рівень всіх художніх училищ в Україні має бути таким, як в академії, а академія має бути загальною науково-освітньою надбудовою над цими училищами, яка не стільки вчить краще малювати (хоча очевидно, що тут все ж рівень має бути найкращим), як вчить студентів осмислювати свою і чужу творчість, і спонукає до наукових пошуків – від вивчення історії мистецтва, естетики, до більш практичних досліджень, типу пошуку кращих способів вчити художній техніці чи виховувати естетичний смак. У мистецтві безліч речей, які цілком можуть бути предметом наукового дослідження і дати практичний результат. Я ще не зовсім розумію, чи є у нас аналог доктора мистецтв (бо ж доктор мистецтвознавства – це трохи інше), але у будь-якому разі кандидати і доктори можуть формуватися навіть на існуючих трьох китах – доктор філософських наук, доктор педагогічних наук і доктор мистецтвознавства. В архітекторів проблем немає, бо є доктор архітектури. Плюс є ще доктор культурології. При цьому студенти повинні розуміти куди вони йдуть, і якщо вони хочуть тільки малювати і ні над чим не замислюватися, то хай краще обирають художнє училище.

Бібліотека у Кембриджському університеті
Бібліотека у Кембриджському університеті. Нічого недосяжного
Важливо не розуміти науку тільки у форматі класичного постсовєтського бюрократичного звіра. Оскільки науки в НАОМА практично немає (я міркую у першу чергу про творчий факультет), то ми маємо гарний шанс збудувати її практично з нуля за більш гнучкими європейськими зразками, за тією ж болонською системою з упровадженням усіх положень, а не тільки системи оцінювання і модулів (і в першу чергу з упровадженням вільного вибору студентом неосновних дисциплін і напрямку освіти). Тобто іти шляхом НаУКМА, а не намагатися повторити 160-річні наукові традиції КНУ, де навіть «літературна творчість», яка мала би вчити письменників, готує насамперед науковців-філологів. Важливо, щоб на виході були фахові наукові дослідження і професійні спеціалісти, а вже шлях до цього непринциповий.

Проблема курсів, які нав’язує міністерство освіти, це проблема всієї системи освіти в Україні. Такі речі як історія України, екологія, економіка, правознавство, ОБЖД і т.п. повинні на базовому рівні викладатися у школі, найбільш важливі повинні здаватися в обов’язковому порядку на ЗНО, але у вузах їм не місце у якості обов’язкових предметів (якщо тільки спеціальність безпосередньо цього не стосується). Їх треба або прибрати, або зробити факультативними, або змінити на «спеціалізовані» варіанти. Наприклад, у нашому випадку на «авторське право», «ринок творів мистецтва», «ОБЖД під час творчої роботи» і т.д.

Загалом же можна підсумувати, що криза дійсно є, але це добре. Це відкриває можливості, які були б недоступні, якби її не було.

Російська


Останнім часом у мене дещо змінилося ставлення до російської мови. Я все ще не купую книг російською (зрештою, тепер це взагалі логічний крок, який стосується усіх російських товарів), але я став більше читати російською, частіше писати і в деяких рідкісних ситуаціях говорити.

Справа не в тому, що я став меншим патріотом. Просто для мене стали зрозумілі деякі речі.

По-перше, РФ не має і ніколи не мала монополії на російську мову, це не власність Путіна. Те, що РФ так хоче її загарбати, не означає, що інші повинні її віддавати. По-друге, після останніх подій яскраво помітно зразки російськомовної української ідентичності. Це та ж сама ідентичність, що і в україномовних, лише з деякими культурними нюансами, які нічого базового не міняють.

Те, що люди, які говорять різними мовами, одна з яких «є» мовою зовнішнього агресора, тим не менше об'єднуються проти нього - це дивовижне свідчення справжньої демократичності, європейськості, поваги до Іншого, єдності у розмаїтті, мультикультурного патріотизму. Це треба зберегти. У мультикультуралізмі є багато недоліків, але є і деякі плюси - мультикультурна держава, де досягнуто балансу і розвинена культура діалогу, має гарне щеплення проти різних радикальних перегинань і обмеження прав людини. Чого не має і навряд чи колись матиме РФ. Тож слід усвідомити, що російська мова - це частина нашої держави і культури, їй навряд чи потрібен якийсь особливий державний статус, але боротися з нею чи обмежувати - це ніби добровільно відрізати собі руку. Навіщо? Двома руками можна досягти значно більшого. Просто треба, щоб ця рука діяла у гармонії з рештою тіла, чого після певних травм минулого довго не було, але останнім часом це почало відбуватися, і не бачить цього тільки сліпий.

Звичайно, лишається ще багато стереотипних рудиментів, але ж очевидно, що у нас людей ділить не мова, а ідеологія. І коли ми перестанемо асоціювати російську мову з імперською ідеологію, а візьмемо її на свій бік, то в межах України на боці «русского міра» і «євразійства» лишаться тільки напівбожевільні маргінали.

У чому конкретно має полягати «засвоєння» російської мови? У зміні пропагандистських, шовіністичних або розміщених у Росії інституцій, пов'язаних з нею, на суто українські. В Україні має бути створений Інститут російської мови, який би видавав власні підручники і наукові праці про російську мову, власні нормативні документи. Де нормою буде «в Украине», а «на Украине» вважатиметься помилкою, де правильно ставитиметься наголос у слові «украинский». І так далі, аж до появи власної версії російської, як американці мають власну версію англійською, а бельгійці власну версію французької - валлонську. Чому б не зробити цей інститут у тому ж Харкові із наших адекватних російськомовних інтелектуалів. Координуватися з Молдовою, а колись може і з Білоруссю, у створенні таких установ. Повинні бути українські «Російські культурні центри», які б зберігали і пропагували нашу російськомовну культурну традицію - Гоголя, Булгакова, Бердяєва і т.д., а не віддавали ці постаті у власність іншій державі. РФ, якщо колись ситуація нормалізується, може створювати якісь «Культурні центри РФ», у яких їх треба постійно шпиняти, щоб не забували пропагувати інгуську, бурятську і марійську культури.

У сучасному світі перемагає гнучкість. Жорсткі системи приречені, причому чим більш вони жорсткі (і нібито сильні), тим болючіше проходить їхня руйнація (Ірак, Лівія). Навіщо віддавати те, що зараз не лише потенційно, а й цілком реально бореться за українську державність, громадянські права і свободу. Держава повинна будуватися на базових правах людини, а не на культурних особливостях. Тільки за такою державою майбутнє, оскільки ніяка сила і тоталітаризм не дасть людині те, що дадуть елементарні свободи і справедливість. Тож можна спокійно приймати у себе навіть адекватних російських інтелектуалів, які втікатимуть від путінського фашизму у простір, де буде хоч якесь свіже повітря.

Ян Фабр про Конґо

Ходив 13 березня на виставку Яна Фабра у ПінчукАртЦентр з однокурсниками.

Моя думка: цікава техніка, непогані композиційні рішення (вочевидь він все таки мав повноцінну академічну художню освіту або здобув її сам через практику) і, безперечно, ефектно. 


Однак на цьому плюси завершуються. Більше того, вони навіть шкодять задуму, бо за ефектністю, без пояснень і коментарів, втрачається сенс робіт. Яскрава обгортка, яка може вразити широкі верстви мас, причому вразити не через шок чи епатаж, а через дещо гламурну «гарність», однак навряд чи якось їх збагатить.

Мені не сподобалося (чи точніше не зачепило, бо ніякої відрази чи негативного ставлення теж немає, є навіть певний інтерес до техніки) з таких основних причин: неактуально, локально, вторинно, спекулятивно (чи навіть паразитично) і несправжньо-маніпулятивно (не знаю навіть як це точно назвати).

Неактуально. Постколоніалізм, особливо його європейський варіант, був ще актуальний у 1990-х роках, але вже після Відьядхара Найпола навряд чи ще щось актуальне там можна сказати. А ті теми, які зображає Фабр, то це взагалі класична американська література про пригнічення бідних і нещасних негрів, ще з 19 століття починаючи. Можна звичайно говорити про «новий колоніалізм» і вказувати на Осетію і Абхазію, та все ж там зовсім інші ситуації, і основна проблематика там не у сфері колоніалізму чи експлуатації. І якраз терміни типу «колоніалізм» там будуть підміною понять і відтягуванням уваги від розуміння справжніх проблем. Взагалі, у «неактуальності» особливих проблем я не бачу, за виключенням випадку, коли твір претендує називатися «актуальним мистецтвом». А це саме той випадок. Одна справа, коли щось актуальне особисто для тебе, коли ти пережив травму, дізнавшись, що мило, яким ти користувався у дитинстві, вироблялося з людського жиру конголезців, але це не значить, що ця тема буде актуальна для всього світу. У кращому разі вона буде актуальна для людей, які теж пережили цю травму, або дуже емпатійні і переживають за все на світі.

Локально. Почуття вини (дуже дивне, до речі, але про це нижче) бельгійського художника за експлуатацію бельгійським королем конголезців – це дуже локальна проблема, яка може, мабуть, хвилювати бельгійців, але вже у сусідній Німеччині навряд чи цікава. Це якби у Лондоні робили виставку українського художника про руйнівні наслідки індустріалізації Донбасу, чи російського художника про наслідки колонізації Чукотки. Причому в наших випадках це, принаймні, актуально. А у випадку Фабра хочеться сказати, що після бою руками не махають. Конго вже давно незалежне і бельгійців там напевне і сліду не лишилося. Хоча проблем менше не стало.

Вторинно. Про образотворче мистецтво багато не скажу, але не думаю, що там ситуація кардинально відрізняється від літератури чи кіно. Де тема пригнічення негрів це цілий жанр, який став белетристикою ще в 19 столітті, а на початку 20 був напевне одним із основних жанрів поруч з вестерном.

Паразитично чи спекулятивно. Це про другу частину виставки, куди приплетений Босх, і яка мені взагалі не сподобалася. Чесно кажучи, це чимось нагадує Бузину з його шедеврами про Шевченка. Хоч Фабр все таки не Бузина, але у такому паразитуванні на відомих персонах є щось, що дуже знижує вартість робіт. Одна справа якісь приховані алюзії і відсилання, а інша – пафосна заява, що це діалог із класичним мистецтвом, а в результаті ніякого класичного мистецтва там і близько не видно. Все ті ж ефектні декоративні прийоми і кілька образів, які відсилають навіть не стільки до Босха, скільки до якихось попсових шаблонів і стереотипів його сприйняття. Тобто, як на мене, Босх там притягнутий за вуха, причому коли автор тягнув, то направду Босха він і не дотягнув.

Несправжньо-маніпулятивно. Оце найбільший мінус цього проекту і всіх подібних гостро-соціальних проектів. Такі проекти прагнуть вразити глядача, чимось шокувати, але при цьому акцентуються на проблемах, які направду зовсім не актуальні для цього глядача. І тільки відволікають від тих проблем, які дійсно мали би його хвилювати. Нав’язують йому якусь вину, яка насправді нульова (навіть у випадку бельгійців), і змушують переживати за якихось голодних дітей Африки, замість вирішення реальних проблем у своїй власній родині, дворі, районі чи місті. У результаті обиватель переживає за нещасних африканців, але при цьому знущається над власною дружиною, а над його дитиною знущаються у школі. І коли ця дитина наважиться йому щось сказати, то він відповість «То все фігня, ти он знаєш, що у Конго неслухняним дітям відрубували руку, а в Швеції вчителі зґвалтували дитину, а в Штатах...». І він дійсно може відчувати вину за пригнічення білими негрів, гетеросексуалами геїв (чи геями гетеросексуалів) та католиками відьом, але жодної вини за власні реальні злочини він не відчуватиме. Плюс подібні шокуючі речі знижують у людей поріг чутливості і вони перестають помічати більш м’які форми насильства чи експлуатації, або навіть вважати їх нормою.

Звичайно, це не означає, що подібні теми не потрібно піднімати. Однак Фабр у цьому плані дуже поганий приклад, бо його проект для мене приміром виглядає наскрізь фальшивим, у ньому більше гри і маніпуляцій, ніж якоїсь правди. Якщо брати сучасне мистецтво, то от подібну тема насильства набагато краще розкрив Готфрід Гелнвейн. От там дійсно віриш, там немає фальші, там дійсно драма, а не гра. Так, там далеко не так мило як тут, але там тема нацистських злочинів дійсно розкрита, причому не прямолінійно і банально, а більш тонко.

Початок

Вирішив перейти сюди із LiveJournal. Безглуздо далі користуватися російським сервісом, коли є чудовий аналог. Наразі цей блог виконуватиме для мене ту ж функцію, що мав ЖЖ - буде місцем для розміщення довгих постів, які незручно писати у фейсбуці. При чому на фб я завжди лишатиму посилання сюди.

Один-два останніх пости із ЖЖ я перенесу, але далі вже буде тільки нове.

By Magic Madzik