понеділок, 4 серпня 2014 р.

Зорі

Жаль, що коли гаснуть вуличні вогні (о другій ночі), Арктур вже ховається за горизонт. Щоправда вгорі у полі зору мого балкону з'являється Вега, така собі компенсація.

Вчора вирішив трохи пофотографувати, бо чи то зір уже такий слабкий, чи то просто в місті так погано видно, але бачу тільки до +3 зоряної величини.
Шматок Великого ковша
 Близько до горизонту і на фото теж мало що видно.
Алькор та Міца
Таки дійсно там дві зірки.

А от вище у небі видніше більше.
Синенька Веґа та помаранчева Етамін (Гамма Дракона)
Усе таки цікаво спостерігати за зірками, дивно, що раніше я цим не захоплювався.

Дуже гарний ресурс для вивчення зірок на небі: neave.com/planetarium/

А це дуже цікавий проект, де можна роздивитися у 3D знаходження близько 80 зірок навколо нашої системи: workshop.chromeexperiments.com/stars/. Дуже реалістично виглядає, жаль, що тільки 80 і частини близьких немає, не кажучи вже за віддалені.

Ще про найближчі зірки є непоганий перелік у Вікіпедії: en.wikipedia.org/wiki/List_of_nearest_stars_and_brown_dwarfs.
Невелика 3D схема найближчих зірок
Хотілося би десь знайти програму, яка б містила ще більшу 3D модель нашої частини галактики, хоча б на 200 світлових років навколо Сонця. Так і фантастику стане цікавіше читати, коли розумієш де відбувається дія.

Відео, яке дає приблизне уявлення про 80 світлових років навколо (25 парсек):
Відео зроблено проектом RECONS, який займається дослідженням нашого найближчого оточення (10 парсек завершили, зараз розширили поле досліджень до 25 парсек). У цьому оточенні Сонця знаходиться близько 2600 зірок.

Загалом же наша Галактика має бл. 100 000 світлових років (30 000 парсек) у діаметрі та 1 000 світлових років у товщину (300 парсек). Тобто якщо зобразити карту Галактики на диску діаметром 100 метрів, то наша сонячна система разом із Хмарою Оорта займатиме 1 міліметр. У ній налічується від 200 до 400 мільярдів зірок.

субота, 26 липня 2014 р.

Пригода / L'Avventura (1960)


Протягом перегляду довго не міг зрозуміти подобається фільм чи ні. З одного боку дуже красиво усе знято, дуже тонко відображені різні нюанси людських переживань. З іншого боку тема здалася якоюсь поверхневою, банальною. Кінець дещо рятує ситуацію, але для мене цей фільм все одно став переважно сумною картиною про шкоду переносів, про те, як люди не хочуть проживати горе і втрати, і як дорого це потім обходиться. З одного боку легкість, з якою герої все це роблять, чимось приваблює, але з іншого вона руйнівна, за неї потім доведеться дорого розплачуватися.

Фінал помітно покращив загальне враження від фільму. Все таки хочеться вірити у позитив, у те, що є в людських серцях речі, які здатні долати навіть абсолютно безгузді і грубі помилки, точніше прірви, які через помилки постають.

Якщо копнути глибше (тобто у критеріонівські дод. матеріали), то все зовсім не так просто. Фільм є одним із ключових в історії кіно, бо тут Антоніоні відкрив нові засоби кіномови, які доти не використовувалися. У фільмі не показано жодних дійсно важливих подій, уся оповідь вибудовується на буденній рутині, і при цьому тримає увагу (і це ще з урахуванням загалом неспішного й уповільненого ритму і великої тривалості фільму). Вчинки героїв ніби немотивовані, вони роблять несподівані речі у несподіваних місцях. Однак при цьому це не виглядає абсурдно, ситуації впізнаються, відчуття "так може бути" не полишає жодного разу. Я навіть не уявляю, як Антоніоні це вдалося - чи шляхом якихось ретельних психоаналітичних студій, чи дійсно геніальної спостережливості за людьми, чи якоїсь глибинної інтуїції.
Це також фільм про відсутність. Про те, яку важливу роль може відігравати відсутність персонажа на екрані. Анна відсутня, але при цьому композиція врівноважена - її відсутність цілком врівноважуєприсутніть інших двох героїв. Такий прийом використовував Хічкок ("Запаморочення"), але тут це більш тонко зроблено.

Умберто Еко називав цей фільм геніальним зразком твору з безкінечними інтерпретаціями. Як зникнення Анни, так і все подальше можна розуміти десятком різним способів. Я надав перевагу психологічному розумінню, але можна розуміти і детективно як вбивство, і як втечу Анни, і як її урок героям...
На перший погляд складається враження, що фільм про відсутність, але потім це враження зникає. Гадаю, тут немає якихось явних сюжетних ідей,фільм у першу чергу про те як можна показувати, як можна знімати. Він не розповідає, а показує. І герої не особливо страждають від відчуження. Вони просто звичайні люди, у яких безліч різних емоцій і поривів, які вони самі не можуть зрозуміти. Фільм про відчуття, про емоції. При цьому багато що виглядає зрозумілим з точки зору психології, але далеко не все (принаймні для мене). Можливо, тут акцент не на відчуженні, а на внутрішній порожнечі. Яку герої намагаються заповнити любовними стосунками, що є не сильно вдалим, бо це бездонна прірва. Можливо, крім Клаудії, яка видається єдиною, яка намагається у чомусь розібратися і, можливо, не має такої порожнечі, як інші. "Хвороба емоційного життя", як називав це Антоніоні, або ж "Ерос хворий".

пʼятниця, 25 липня 2014 р.

Чому фігуратив? У наш час?

Звичайних людей і досі переважно дивує чому художники роблять нефігуратив, а от мистецтвознавців, складається враження, більше дивує, чому дехто з художників досі продовжує робити фігуратив.

І я теж вже давно задумуюся над тим, чому мені хочеться робити саме це. За всіх не скажу, але свої власні (і моїх друзів) міркування і спостереження спробую записати. Це буде не про те, «навіщо це потрібно», а про те «чому це роблять».

У наш час художник не має потреби створювати зображення. Для цього є безліч інших засобів, починаючи з фотографії. Художник створює образи. Те, що він створює, є річчю, з якою глядач і він сам взаємодіє. Ця річ має щось давати глядачу.

Є певні особливості саме образотворчого мистецтва. Я довго не міг розуміти, чому в сучасній літературі немає аж таких експериментів, як у мистецтві. Звичайно, різні формальні пошуки траплялися і тут, ще на початку минулого століття,  однак ніякого особливого поширення це не набуло. Відповідь насправді проста: в літературі письменник обмежений знаковою системою алфавіту і словами своєї мови. І як би він не експериментував, але його текст повинен читатися, інакше це вже не буде літературою. Тому будь-яка людина, що читає класичну літературу (чи просто комерційні детективні і любовні романи), може прочитати і Джойса, і Керуака, і Еко. І навіть зрозуміти про що йде мова, нехай і без осягнення усіх глибин. Однак звичайна людина, якій подобається Да Вінчі, Рембрандт, Ренуар (чи просто масове комерційне мистецтво) наражається на суттєві труднощі, коли стикається з Малевичем чи Дюшаном.

Тобто, хоч в різні епохи формувалися певні рамки і канони, які й виконували частково функцію знакової системи для образотворчого мистецтва, насправді такої системи не існує, або ж кожен художник створює її сам. У ХХ розуміння цього (і багато інших серйозних причин) призвело до того, що традиційне фігуративне мистецтво відійшло на другий план. І тепер маємо ситуацію, коли це андеґраунд. Суто комерційні продукти для масового споживача до уваги не беремо.

Чому все ж художники продовжують до цього звертатися? Причин кілька, почну з більш очевидних.

1. Аудиторія

Тут є паралель і з літературою. Не так вже й мало сучасних інтелектуальних письменників обрали шлях загравання з масовою аудиторією. Це починав ще Еко і потім багато продовжували. Вони ставили перед собою завдання писати доступний для якнайширшої аудиторії текст, часто у формі детективного роману, наукової фантастики, романтичної комедії чи ще якогось масового жанру. При цьому у цю просту форму вони вміщували складний зміст – різні глибокі філософські, моральні, психологічні ідеї. Хтось ставив простіше завдання – доносити до масової аудиторії вічні цінності, постійно нагадувати про це у доступній формі. Багато дійсно геніальних кінорежисерів працювали у цілком комерційних жанрах, і робили це не лише заради грошей.

Так само і частина художників не хотіла творити для вузьких кіл, які здатні щось зрозуміти, а хотіла звертатися до більш широкого кола глядачів. Тому вони продовжували робити фігуративні речі, нести світло у широкі маси, так би мовити. При цьому широкими масами є не якісь дрімучі невігласи. Сучасне мистецтво може розуміти лише людина, яка виросла у сучасному мистецькому полі. Велика частина інтелігенції, людей глибоких і освічених, не розуміє цього, якщо не цікавиться і не вивчає спеціально. І водночас легко розуміють фігуратив, бо він послуговується впізнаваними художніми образами.
Іштван Сандорфі. Ange et Ève - L'amour en bleu (1990)

2. Традиція

Якщо подивитися на сучасне мистецьке середовище у пошуках якихось культурних осередків, то воно виглядає як броунівський рух. Там майже все абсолютно хаотично і безцільно – художники і групи загоряються як сірник, і так же швидко гаснуть. Здається, що у цього всього немає міцного ґрунту під ногами, що існувати воно може тільки у безперервному русі, тільки створюванням і вигадуванням чогось нового, якихось сенсацій, інформаційних приводів і т.д. Однак є виключення, і за ними я роблю висновок, що справа у традиції. Причому не має особливого значення, яка саме це традиція. Пікассо і Малевич не ставили епатаж за свою мету, вони продовжували традицію, як це не парадоксально звучить. Просто вони продовжували її не стільки по формі, як по суті. І деякі нефігуративні чи новомедійні художники теж так роблять. Вони міцно стоять на фундаменті традиції, багатовікових ідей, дійсно культурного середовища, і те, що вони роблять, буде частиною цієї культури, національної чи світової. А різноманітний люмпен, який дорвався до фарби й пензлів (чи нових медій), не маючи ані ґрунтовної освіти, ані вкоріненості у справжній культурі, він створює лише купу мотлоху, який хоч іноді і впливає на суспільство через епатаж, але до культури має далеке відношення. Це моє суб’єктивне відчуття трохи віддає елітаризмом, та все ж я думаю, що воно вірне. Навіть активна боротьба з традицією передбачає вкоріненість у традиції, інакше вона приречена на поразку.

Традиція може бути різною. У фігуративних художників вона більш очевидна, але і у нефігуративних вона є. Я прекрасно бачу культурну традицію у Марини Абрамович, тому напевне і розумію її. Щоправда, це більше традиція психотерапевтична і літературна, але все одно традиція. Зрештою, для мене перфоманси ближчі до театру, психотерапії і літератури, ніж до образотворчого мистецтва. Бачу таку вкоріненість і в декого з нефігуративних студентів НАОМА, але це одиниці, і у них це сформувалося скоріше всупереч, ніж завдяки навчальному процесу.

Зрозуміло, що більшість фігуративних художників, чудово усвідомлюють свою вкоріненість у традиції і вона є їхнім свідомим вибором. При цьому вкоріненість не передбачає сліпе копіювання. Вона передбачає використання здобутків і їхній розвиток. А у фігуративному мистецтві робити це вкрай складно, адже рамки дуже вузькі і складно не повторитися, тому не так вже й багато береться за це завдання. Однак ті, хто беруться і наполегливо працюють, чогось таки досягають. Ендрю Ваєт, гарний приклад.
Ендрю Ваєт. Світ Крістіни (1948)

3. Стосунки з реальністю

Це насправді найглибша причина, яка змушує сотні художників вперто сідати і «копіювати» реальність, попри те, що це давно не в тренді.

Є певна група художників, до якої належу і я, для якої стосунки з реальністю є чимось дуже важливим. Когось не влаштовує реальність і він хоче її змінити; хтось хоче таким чином опанувати реальність, узяти її під контроль; хтось гостро відчуває свою екзистенційну ізольованість і прагне її подолати. Напевне є й інші моменти у цьому напрямку, але розгляну поки лише ці, як найбільш очевидні для мене.

У нашій країні поширені світогляди, які так чи інакше вкорінені у християнській традиції. Згідно з якою світ недосконалий, пошкоджений. Однак не потрібно бути християнином, аби не бачити цього на власні очі. Різниця, фактично, лише у тому, що одні бачать його пошкодженим (але прекрасним за первісним наміром), а інші вважають, що «маємо те що маємо» і по-іншому бути не могло. Одні прагнуть бачити і примножувати нечисленні прекрасні сторони життя, які є відбитком божественного. Інші просто хочуть зробити наявний світ кращим власними руками. Не хочеться зараз заглиблюватися у християнські концепції спів-творчості, хоч вона тісно з цим усім пов’язана, це тема для окремих роздумів. Отже, художник бачить ушкодженість і недосконалість світу, і прагне це змінити. Або шляхом викривання цих недосконалих речей, або шляхом створення більш досконалих образів, або шляхом пошуку рідкісних прекрасних речей і зображенням їх (і таким чином примноження прекрасного у світі). Або шляхом проникнення у глибші сутності, у внутрішній світ, і змін уже там. Хоч у фігуративі останнє надзвичайно складно зробити.

Опанування реальності теж дуже важливий момент. І теж, частково він вкорінений у християнській традиції, хоча тут скоріше справа не у вкоріненості, а в тому, що ця традиція пояснює оте дивне прагнення людини до панування над речами (не кажучи вже за людей). Із втратою Адамом права називати речі та істот, він втратив своє верховенство над ними, став, фактично, одним-з-поміж-речей, і тому мусить постійно потверджувати своє панування через володіння, як більш просте в реальному житті, так і більш глибоке екзистенційне в мистецтві. Тобто коли я реалістично зображую неживий предмет (і, тим більше, коли живий) я оволодіваю ним, він стає частиною мене, ніби моєю власністю. І чим більш ретельно я це роблю, тим повніше це відчуття. У цьому причина того, що деякі художники доходять до зображення пор на шкірі обличчя і волосинок, непомітних неозброєним оком. Вони роблять це не тому, що тупі, нездатні до «відбору» чи не мають смаку, а тому, що таким чином опановують річ, яку зображують. Вони привласнюють цю річ, причому у спосіб, набагато глибший за купівлю. Вони пропускають її через себе, тобто опановують не тільки вигляд, а її сутність, ніби оте біблійне давання імен. Особливих глибин це все може досягати у портретах, в опануванні живих людей, саме тому фотореалізм переважно концентрується на них.
Дірк Дзімірскі (2008) 
Опанування людей через реалістичне зображення їх тісно пов’язане і з наступною причиною фігуративного мистецтва: пошуком виходу з екзистенційної ізоляції. Більшість мислячих людей відчувають свою самотність, ізольованість від світу, не кажучи вже про інших людей. І прагнуть це так чи інакше подолати. Банальний приклад: художник невзаємно кохає жінку, він не може вийти на справжній контакт з нею, не може подолати ізоляцію від неї, але він може її намалювати і таким чином ніби привласнити її, якусь її частинку собі. А потім цей портрет живе своїм життям, це вже річ, у якої є якась платонівська ідея в основі, якась своя душа. І з цією річчю можна контактувати, споглядаючи її, можна вести діалог. Однак необов’язково наводити такий гострий приклад. Частіше це відбувається у більш простих випадках, адже ми відчуваємо ізоляцію навіть від найближчих людей, від тих, хто нас кохає і любить. Тому так само можна долати ізоляцію від дружини, дітей, друзів, просто від прекрасних незнайомих людей, яких художник бачить і просить попозувати. Ми відчуваємо ізоляцію і від фізичного неживого світу, і цю ізоляцію теж хочеться подолати.

Ізоляцію можна долати не тільки через опанування. Ізоляція також долається безпосередньо через контакт, спілкування, діалог. І твір мистецтва може і сам бути предметом діалогу, і може бути ніби посередником у діалозі. Мистецтво – це діалог. Діалог із самим собою, діалог з Іншими, діалог зі світом, і навіть діалог із Богом. Художник може створювати образи, аби потім самому з ними контактувати, розмірковувати над ними. Це буде і діалогом з собою (бо там є частинка художника), і діалогом зі світом (бо робота є матеріальною річчю, предметом у світі), і діалогом з Богом (бо Бог присутній у творчості, яка сама є ніби таїнством). Хоч частіше художник все таки створює образи для інших. Він розкриває свою душу, аби знайти споріднені душі, які зрозуміють. Це глибокий контакт, глибший за слова. Цей момент стосується будь-якого мистецтва, не лише фігуративного. Фігуративне має одну особливість, вже згадувану вище: воно масове. Відповідно, фігуративний художник має можливість звертатися до максимально великої кількості людей, що дасть більше шансів знайти серед них споріднені особистості і почути від них фідбек.

Власне, всі ці думки ще треба буде розвивати, це лише попередні начерки, але вирішив викласти їх, щоб не забулося. Може комусь буде цікаво.
Арон Візенфельд. The Well (2010)

четвер, 5 червня 2014 р.

Ґранд Будапешт


Прекрасний фільм.
Дуже радий, що нарешті вибрався у кіно після піврічної перерви. Й одразу на такий шедевр. Не гадав, що Вес Андерсен зможе стрибнути вище "Королівства Повного Місяця", але тут він точно не опустив планку. Взагалі це дуже дивно, бо його ранній фільм "Сімейка Таненбаумів" мені зовсім не сподобався. Але от ці два останніх - це щось неймовірне. Напевне відтепер він буде другим після Джима Джармуша живим режисером, на кожен наступний фільм якого я чекатиму з нетерпінням. Він обігнав навіть Жан-П'єра Жене.

Це чудовий високоестетичний фільм, при цьому цілком комерційний, мейнстрімовий та іронічний. Мене дуже надихають режисери, яким вдається знімати глибокі речі у мейнстрімі. Набагато важче нести красу і серйозні ідеї у широкі маси, аніж тусити у своєму вузькому артхаусному андеграунді. Хоча артхаус я теж люблю.

Ідея фільму, як на мене, це своєрідна ода справжнім європейським цінностям, які підносяться химерним чином - через зворушливе висміювання. Ми сміємося над цим усім, але розуміємо - що це і є краще, що є в Європі. Тут виринає ніби якийсь архетипічний образ Європи, який захоплює і надихає нас всіх, хто вважає себе європейцем.
Особливо класно, що Андерсен показав - серце Європи у ХХ столітті змістилося на схід. Зараз Чехія, Словаччина, Польща і Прибалтика більш європейські, ніж Франція чи Британія. Хоч, можливо, це моє суб'єктивне враження.

Однак у будь-якому разі центрально-східна Європа має свій неповторний шарм, і цей шарм показаний у цьому фільмі. І особливо приємно, бо це все близько і нам українцям. Росіяни вже навряд чи це все зрозуміють, але ми розуміємо. Я принаймні. Фільм ностальгічний для західної Європи, але для нас це не ностальгія, у нас у зародковому стані є всі ці речі. Мені одразу згадується Львів з маленькими затишними готельчиками, кав'ярнями, зі своєю нехай мінімальною, але все таки культурою і традиціями сервісу. Щось подібне цілком можна було би зняти про Львів, Ужгород чи Чернівці. І точно не можна було би зняти про Москву чи Санкт-Петербург.
Чудовий фільм, неймовірно красивий візуально, з дуже стильною і незвичною центральною композицією кадру (як у всіх фільмах Андерсена, здається), з величезною кількістю усіляких дрібничок, алюзій і натяків, і ще з прекрасними відомими акторами, які ніби очищують свою карму, забруденену зйомками у всілякій дурні. Майже як у фільмах Жене, тільки більш вишукано і серйозно.

Як при перегляді "Королівства Повного Місяця" хотілося сказати "ось це і є справжні Штати", так тут хочеться сказати "ось це і є справжня Європа".
Жаль, що таких світлих і добрих фільмів про справжні цінності знімають так мало.

вівторок, 3 червня 2014 р.

Розмова з Жаном Вермеєром


Фрагмент із моєї нещодавньої розмови із Жаном Вермеєром. Усіх своїх секретів він не розкрив, та все ж дещо цікаве я дізнався. 

– Перше питання, яке цікавить студентів-художників, чи дійсно ви користувалися камерою обскура?

– Використовував час від часу для побудови перспективи і начерків композиції, деякі роботи майже повністю з її допомогою робив, але це не особливо зручний інструмент. Найбільша його користь була в тому, що він наштовхнув мене на прийом малювання крапками фарби. Це створювало своєрідний ефект. А так зазвичай я працював в інтер’єрі власного будинку, більшу частину часу з манекенами, а портрети писав з живої натури. Власне, я доволі докладно зобразив як працюю у «Мистецтві живопису».
Мистецтво живопису
– Дуже мало інформації про вас збереглося у наш час.

– Це й добре, – усміхнувся Вермеєр.

– Існує багато суперечок про «Дівчину з перлиною», картина вважається чи не найкращою вашою роботою і дуже загадковою. Одна письменниця навіть написала історію про те, що там зображена ваша коханка.

– Ні, – засміявся Вермеєр. – Я теж дуже люблю цю роботу, але вона була звичайним замовленням, портретом нареченої. Там немає особливих загадок, перлина вказує на невинність. Просто дівчина була надзвичайно гарною. У всі часи жіноча краса є джерелом творення шедеврів, можливо навіть більшим джерелом, аніж майстерність художника.
Дівчина з перлиною
 – Збереглося дуже мало ваших робіт, ви дійсно працювали по півроку над роботою?

– Так, я працював довго. Однак я не міг лише малювати, я займався торгівлею картинами інших художників, певний час керував готелем батька, та й одинадцять дітей відбирали час не лише у моєї дружини. Власне, завдяки тому, що я був досить забезпеченою людиною до війни, у мене не було потреби заробляти на життя лише своїми роботами. Тому я писав їх не для загального ринку, а для окремих патронів, які дійсно їх цінували. Чи не половину моїх робіт купив Якоб Діссіус, дуже освічений друкар. Були виключення, коли і більш прості люди робили мені замовлення і я не міг відмовити, як у випадку дівчини з перлиною. Війна з Францією все це зруйнувала, я опинився у велетенських боргах.

– Більшість ваших робіт виглядають дуже загадковими, можна годинами розмірковувати над тим, що саме там зображено. Можливо, крім «Ісуса у домі Марії та Марфи», «Діани та її подруг» і «Виду на Делфт».

– Справді? – здивовано перепитав Вермеєр. – Більшість робіт, як на мене, цілком прозорі і зрозумілі. У мій час вони були очевидними, ні в кого особливих питань не викликали. Хоча мені хотілося би, щоб викликали. При цьому той пейзаж, який був просто вправою з камерою обскура, я продав чи не найдорожче зі своїх робіт. А от ніяких Діан я не малював, ви напевне з кимось сплутали. «Ісус у домі Марії та Марфи» – це була, фактично, учнівська робота, чи, по-вашому, дипломна. Мені потрібно було продемонструвати свої вміння живописця, щоб мене прийняли у гільдію св. Луки, а для цього найліпше підходило написання євангельського сюжету. Більше я до подібного не повертався і займався тим, що було мені більше до душі.

– Більшість ваших робіт дуже делікатні, без відверостей і еротизму. Ви уникали зображення оголеної натури. Чим це обумовлено?

– Я вважаю, що набагато більше можна показати приховано, ніж виставляючи все напоказ. І жіноча краса, вона більше кидається в очі, коли ви дивитеся не на майстерно намальовані груди чи стегна, а коли ніщо не відволікає від обличчя, через яке можна передати внутрішній світ. Оголені жіночі фігури дуже мало говорять власне про жінку. Загалом мене цікавили більш тонкі нюанси і теми, оголені натури там ні до чого.
У звідниці
– Тим не менше, у «Звідниці» ви зображаєте досить еротичний сюжет, публічний будинок і т.д.

– У такому сенсі чи не більшість моїх робіт «еротична». Там не публічний будинок, то звичайний дім і звичайна звідниця. Я завжди показував звичайне життя, яке існувало навколо мене, буденні проблеми, з якими стикаються люди. Загалом же то жартівлива робота, данина Дірку ван Бабюрену. Звичайно, у ній є деякі сенси, які будуть зрозумілі лише мені і моїй родині.

– Ви зобразили там себе у синьому вбранні?

– Так.

– Чому?

– Я ж кажу, що це буде зрозуміло лише мені і моїм близьким. Хоч я не писав сильно загадкових робіт, але мені подобається, коли є недосказаність, коли не все прямолінійно і очевидно. Тому я завжди лишав простір для глядача, який би сам розумів зображення. Іноді люди розуміють так, як і я, іноді якось зовсім по-іншому, але це в будь-якому разі дуже цікаво. І я не люблю все розжовувати і пояснювати, так нецікаво.

– Але ж нам дуже цікаво знати, що стоїть за вашими роботами. Чотириста років вони викликають інтерес.

– Це дуже приємно, звичайно, я не думав, що про мене пам’ятатимуть так довго. Та справа у тому, що часто вам здається загадковим те, що для мене і моїх сучасників загадковим не було. Воно було або повністю очевидним, або просто несуттєвим. Тому мені і не хочеться пояснювати, адже та аура загадковості, якою ви оточуєте мої роботи, вона мені до вподоби і мені не хочеться її руйнувати. Втім, це не значить, що я зовсім нічого не розповідатиму, тож запитуйте далі.
Вулиця у Делфті
– Мені особисто подобається робота «Вулиця у Делфті», нібито зовсім проста, але водночас із загадками.

– Цікаво, які загадки ви там бачите?

– Ну, власне, перша загадка-питання – у цій роботі є загадка чи немає загадки? Якщо відповісти ствердно, то тоді центром композиції стають діти, адже ми не бачимо чим саме вони займаються. Це виглядає досить загадково, особливо з урахуванням, що у тогочасному живописі буденні заняття дітей зображувалися нечасто, а так недосказано напевне взагалі не зображувалися.

– Насправді дітей у мій час зображували достатньо, у тому числі і дитячі ігри. Діти граються, а у що саме вони граються я вам не скажу, бо й сам не знаю. Я малював цю сценку з будинку навпроти. Хоч це не будинок, у якому жила моя родина, це вулиця Волдерсґрафт, але тут передана близька мені родинна атмосфера, де дружина займається вишиванням, служниця порається на подвір’ї, а діти граються. І все це у тихому спокійному плині життя. Я писав цю роботу під впливом вуличних сценок мого знайомого Пітера де Гоха. Мені хотілося показати як подібні сценки можна зображувати більш глибоко, з більшим простором для уяви глядача. Це була одна така робота, більше до подібного я не звертався.
Дівчина, що спить за столом
– Цікавою є ваша робота «Дівчина, що спить за столом». На перший погляд це просто зображення милої дівчини, яка заснула за столом, але дослідники розкопали там цілу історію. На першому аукціоні після вашої смерті робота продавалася під назвою «П’яна дівчина спить за столом», що змусило звернути увагу на те, що дівчина дійсно виглядає сп’янілою – у неї червоні щоки (як і у дівчині на роботі «Звідниця»), на столі келих вина, а те, як вона підпирає голову рукою хоч і нагадує з одного боку класичну позу меланхолії, але з іншого часто зустрічається у живописі вашого часу як зображення ліні. Стали вважати, що тут засуджується лінь, коли господиня будинку (судячи з одягу), розлінилася і занедбала свої домашні обов’язки, а також пияцтво. Однак пізніше дослідники копнули ще глибше, інфрачервоні дослідження показали, що первісно у кімнаті позаду був зображений чоловік, а у дверях собака, також більш пильну увагу звернули на затемнену картину в кутку та білий келих, який зображений на кількох інших ваших роботах. З усього цього зробили висновок, що тут засуджується не просто лінь, тут мова йде про адюльтер – білий келих з вином – це символ любовного трунку, саме вином чоловіку найлегше звабити жінку, як вважалося у ваш час. Собака теж вказує на зраду, чоловік у задній кімнаті міг бути коханцем, а в картині у кутку впізнали фрагмент панно Цезаря ван Евердінґена, де зображений Ерос. «Еротичні» символи також стали вбачати у фруктах та яйці, яке частково сховане тканиною і нібито є символом чогось, що варто уникати. Таким чином робота набула любовного чи навіть еротичного забарвлення, хоч на перший погляд такою не виглядала.

– Ваші дослідники зробили гарну роботу, мені навіть немає чого додати, – усміхнувся Вермеєр. – Все вірно, різниця напевне тільки в тому, що мої сучасники розуміли це все без досліджень. А собаку і чоловіка я прибрав, бо і без них все було зрозуміло. Mulier si temetum biberit domi ut adulteram puniunta.

– Багато ваших робіт торкаються теми зваблення, чому так? Чи це таке зображення любові?

– Дійсно, зваблення я часто зображував. Частина цих робіт були замовленнями, оскільки ця тема була досить популярною у мій час. Однак це було не про любов у більш високому сенсі, у цих роботах я радше сумував з приводу, що так відбувається, що жінки так легко піддаються на обман, і намагався застерегти. Гадаю, ви мене б зрозуміли, якби мали стільки доньок як я, і хоч, коли я помер, більшість з них були ще малими, але старші встигли вийти заміж і я бачив, настільки це непроста тема. Тому вона мене хвилювала. Можливо, я хотів застерегти цими роботами менших. З іншого боку я розумів, що це життя, так було, є і буде, тому якогось особливого засудження у цих роботах ви не побачите. Я теж був колись молодим, зрештою. Тема любові і людських стосунків дуже непроста, вона хвилювала людей у всі часи. І у мій час, і у ваш.
Дівчина, що читає лист біля відчиненого вікна
– Однак любовна тема у ваших роботах завжди пов’язується зі зрадою, чому так?

– Це не зовсім так. Не все так очевидно і просто. У тих роботах, де очевидно йдеться про зраду, це висміюється або засуджується. В інших не все так просто. Слід розуміти, що у наш час і в нашій культурі простором любові вважався саме адюльтер, ще була дуже міцною куртуазна спадщина. Мене в цьому контексті цікавила передовсім жінка, її емоції і почуття. Як вона прагне кохання і шукає його за межами власного дому, як її душа прагне кудись з цих геометричних кімнат у відкрите вікно. І як вона стає жертвою обману чи простої розваги, що є очевидно для нас глядачів, але зовсім неочевидно для неї. Все це про жінок, таких, якими вони є. У деяких роботах я лишав відкритим питання – йде мова про зраду чи ні, хоча мої сучасники навряд чи це розуміли. Адже подібні почуття і пристрасть практично завжди пов’язувалися з адюльтером. Шлюб у мій час не вважався місцем для подібного.

– Однак ви зображали також і жінок за роботою або просто портрети. Цим ви намагалися показати взірці доброчесності?

– Не зовсім. Це все частини одного наміру показати різні жіночі образи, в різних ситуаціях. Там безперечно є моральна складова, вона була присутня майже у всьому у мій час, однак це не є головним. Мене однаково захоплювали і жінки за роботою, і жінки закохані. Останнє було більш загадково, тому я частіше звертався до цієї теми.

– І останнє запитання. Як ви ставитеся до мистецтва ХХІ століття?

– Напевне відповідь вас розчарує, але ставлення моє не відрізняється від ставлення до мистецтва мого часу. Якщо не брати до уваги речі, які я взагалі не розумію, то ваше мистецтво, як і наше мистецтво, цілком поділяється на дві категорії – зроблене майстерно і зроблене невміло. І перше завжди вирізнятиметься для професійного ока, незалежно від того, які технології використовуються. Звичайно, найближче мені те мистецтво, яке зображає ті ж теми, які хвилювали і мене.
Служниця з молоком

середа, 14 травня 2014 р.

БАЧЕННЯ / VISION


Вже давно збираюся написати свою «концепцію» творчості. Однак у мене немає концепції як такої (як і у близьких мені ідейно друзів-художників), проте у нас є бачення, віжн. Від концепції воно відрізняється природністю, неформальністю і нештучністю. Це не план «що і як слід робити» чи спроби притягнути за вуха якісь ідеї, це щирий і простий опис того, що я наразі роблю, що я хочу робити, що мене надихає і приваблює у мистецтві, які реальні, а не надумані, джерела творчості, які прийоми і техніки використовуються. На цей конкретний момент.

Написане нижче стосується у першу чергу образотворчого мистецтва, але воно також вірне і стосовно моїх серйозних літературних текстів, з яких наразі опубліковано тільки два оповідання: «Уйгурстанська історія» і «Доки не пробудить мене голос твій». Все інше є простою белетристикою, написаною більше для розваги, яку я дуже люблю, але... Деякі намальовані мною академічні постановки чи рисунки гіпсів я теж страшенно люблю, і людей вони іноді захоплюють набагато більше ніж серйозні сюжетні композиції, однак... то трохи інші речі.

Це лише перший начерк бачення, вірогідно я його ще розширюватиму. 
  

* * *

Загальний дух

У творчості я надаю перевагу тонким нюансам і переживанням, позначеним справжністю і непідробністю. Люди у сучасному світі розучилися відчувати і помічати справжні відтінки та деталі. Дуже часто все зводиться до чорно-білих крайнощів, доведених до абсолюту. Надмірно загострені переживання у творах мистецтва притуплюють відчуття, і це погіршує здатність помічати відтінки реального життя. Стараюся зображати прості речі, які пов’язані з людиною, її внутрішнім світом, її місцем у світі.

Тематика

Особливу увагу приділяю проблемам існування жіночності у сучасному світі, зокрема психотерапевтичним аспектам (аніма і її проекції; трагедії природної жіночості, яку руйнують патріархальні та/або феміністичні стереотипи; пробудження жіночності у підлітків), соціальним (проблеми самореалізації і самоактуалізації жінки в сучасному суспільстві; проблема педофілії; проблеми міжгендерних стосунків) тощо.

D. Kuzmenko. Incendies (2013)
 Пожежі, 2013

Ідейні та естетичні джерела

Наразі ідейними джерелами творчої практики є філософія діалогізму (Мартін Бубер), пізнього християнського екзистенціалізму (Йоан Зізіулас), гуманістична психотерапія та переосмислення літератури і мистецтва Середніх віків і Відродження. Через кінематограф та анімацію суттєво вплинули деякі ідеї японської естетики, зокрема mono no aware та wabi-sabi.

З сучасних художніх напрямків та естетичних теорій близькими є деякі елементи гіперреалізму, а також такі споріднені між собою явища як «нова щирість», метамодернізм, ремодернізм, пост-постмодернізм (пост-мілленіалізм) і под.

Значний вплив справила творчість Жана Вермеєра, Хорхе Луїса Борхеса, Патріка Модіано, Тео Ангелопулоса, Джима Джармуша, Арона Візенфельда.

 Монада, ч. ІІІ: Буття / Діалог (2012)

Техніка

Використовую класичні академічні графічні техніки (як правило, неестампні), що дозволяють створювати впізнавані фігуративні образи, які місцями тяжіють до гіперреалістичності, а місцями до символічного узагальнення і фігуративного мінімалізму.

При цьому повністю відкидаю схильність радянського і пострадянського академізму зациклюватися на технічній якості при кричущій поверхневості і банальності ідейного та сюжетного змісту. Для мене первісною є саме ідея та історія, які мінімальними засобами вираження розповідає робота. Історія завжди більша за роботу, яка є ніби віконцем у великий світ.

Метою використання класичних технік є спроба продовжити їхній розвиток не у бік більшої технічної досконалості, а у бік внесення їх у сучасний мистецький дискурс, що можливо лише через актуальне ідейне наповнення робіт.

* * *
* * *

Буду дуже вдячним підказкам ідейно близьких вищенаписаному естетичних і філософських напрямків, авторів, праць, чи митців (художників, письменників, кінорежисерів).

четвер, 10 квітня 2014 р.

Ковток науки

Сьогодні після дворічної (якщо не більше) перерви узяв участь у науковій конференції у себе в університеті.

Після вступу до НАОМА у мене не було ніякого часу для нормальної наукової діяльності, якщо не рахувати захисту дисертації (яка була написана на 90% ще до вступу). Після захисту диплом кандидата відкриває двері на будь-яку наукову конференцію і в будь-яку наукову періодику, але я так і не мав можливості цим скористатися. Та минулого місяця вирішив, що час повернутися до цього. У науці є багато речей, які мене захоплюють і надихають не менше, аніж образотворче мистецтво чи літературна творчість. І без науки я завжди почувався чимось обділеним.

Очевидно, що з таким завантаженням навчанням та необхідністю заробляти на життя, я навряд чи зможу досягти в науці якихось вершин, але, як казав Сенека, «otium sine litteris mors est et hominis vivi sepultura» (дозвілля без занять наукою – це смерть і поховання живої людини).

Конференція в рідному університеті – це завжди приємна річ. Знайомі традиції, знайома атмосфера, доброзичлива, але строга критика і зауваження, люди, більшість із яких є справжніми професіоналами у своїй галузі. Це все разюче відрізняється від НАОМА, де я поки що навіть сліду фундаментальної академічної науки не помічав (це не недолік, а просто особливість).

Цього разу я вперше виступав не на своїй рідній секції – замість традиційної за увесь час роботи над дисертацією теорії літератури і компаративістики, я подався на зарубіжну літературу. Коли я був студентом-україністом, то саме зарубіжна література була моїм основним захопленням і предметом зацікавлень, але тоді мені не вистачило відваги пробувати вступити до аспірантури за цією спеціальністю (не знаю як зараз, але у той час потрапити на зарубіжну літературу після української філології було вкрай складно). Тим не менше, мені пощастило з науковим керівником і я зумів знайти компроміс – писав дисертацію на кафедрі теорії літератури і компаративістики повністю на матеріалі зарубіжної літератури. Це звичайно, змушувало повністю міняти перспективу і напрямок дослідження, але зараз я розумію, що це тільки збагатило роботу і мене самого, бо міцна теоретико-літературна основа точно не шкодить жодному літературознавчому дослідженню.

На жаль, засідання секції розпочали раніше, ніж було вказано в програмі, причому, вочевидь, дуже суттєво раніше. Тож я пропустив найбільш цікаві мені доповіді. Однак вся та атмосфера, до якої я вже звик на секції рідної теорії літератури, була присутня і тут, лише обличчя інші. Це було дуже приємне відкриття, що дух нашого університету дійсно особливий і пронизує різні кафедри.

Розповідав я про кельтську культуру у творах Джона Толкіна. Це був просто розділ з моєї дисертації, який я колись оформив у вигляді статті, але так і не подав до збірника, бо не встиг вкластися у терміни. Я витягнув цю статтю з шухляди, трохи доопрацював, виступив і, сподіваюся, вона вийде друком у нашому інститутському збірнику.

Насправді трохи прикро, коли ти проробляєш велетенську роботу для написання дисертації, а потім ця робота пилиться десь в архівах кількох бібліотек і ніхто про неї не знає. Тому завершеним дослідженням може бути лише видана монографія. Просто видати дисертацію, як на мене, це mauvais ton, оскільки наші сухі формальні вимоги до неї роблять цей текст зрозумілим, фактично, лише спеціалістам у цій галузі, і додають багато формальних і непотрібних елементів. До того ж багато що я не встиг включити, через спеціальність довелося до мінімум звести історико-літературну частину, і на самому захисті були деякі зауваження, які слід було обов’язково врахувати. Тому я збирався досить суттєво доповнити дисертацію, а також переписати її у більш живому ключі, доступному не тільки для науковців (але при цьому щоб вона лишалася передовсім науковою працею). Однак ці плани довелося через вступ до НАОМА відкласти на невизначений термін. Сподіваюся, що цей перший крок до відновлення наукової діяльності, допоможе мені таки реалізувати колись свої плани. Оскільки справжні наукові розмови про світову літературу мене надихають не менше, аніж красуня-натурниця на 50-годинній постановці.

Хоча, якщо бути реалістом, шансів небагато. Бо треба довчитися, треба дуже багато працювати, аби забезпечити себе хоча б мінімальним, треба виділяти достатньо часу на особисте життя і на відпочинок. Це, як не крути, а не вміщується у ті 24 години, що має доба.

неділя, 23 березня 2014 р.

Криза художньої освіти в Україні


Кризу навчального процесу в НАОМА відчувають, здається, практично всі. Різні люди бачать різні сторони цієї кризи – когось турбує формальна відсутність тут актуального мистецтва, когось навпаки непокоїть занепад і виродження класичних художніх технік, хтось бідкається від жалюгідної оплати праці викладачів і натурників, а когось вганяють у депресію обшарпані та обписані графіті стіни. Список можна продовжити.


Те, що люди бачать проблеми, це добре. Адже для того, щоб знайти вирішення, треба спершу усвідомити і сформулювати проблему. Не абстрактну «все погано», а щось конкретне і не відірване від об’єктивних реалій сучасного світу і сучасної України.

Неможливо повернутися у совєтські моделі освіти, у дореволюційну російську систему, у привабливу особисто для мене цехову і університетську пізньосередньовічну модель, так само неможливо перенестися у систему художньої освіти США, Франції чи Німеччини, які формувалися власними шляхами багато століть. Все це потрібно розуміти, тоді не буде зайвих розчарувань чи зневіри.

Українці самі формували та розвивали систему художньої освіти протягом усієї історії. Місцями більш вдало, місцями менш, адже доводилося рахуватися з вимогами часу, політичною, економічною, ідеологічною і культурною ситуацією. Тому, я вважаю, нічого різко змінювати не потрібно, потрібно скористатися цією кризою для розвитку далі. І нинішнє переважання демократичної ідеології, західних цінностей, наявність певного громадянського суспільства дають насправді унікальну можливість робити ці зміни еволюційно, без болісного і витратного ламання, з урахуванням інтересів усіх сторін.

Діалог, якщо сторони до нього готові, завжди приносить чудовий результат. Не втомлюся повторювати, що саме завдяки філософії діалогізму та подібним рухам, Європа після Другої світової змогла перетворити взаємну національну ненависть і заздрість у єдиний дім, де нехай і з певними проблемами, але всі пристойно уживаються. Тільки варвари зі Сходу, у яких зі здатністю до діалогу проблеми, час від часу непокоять цю цивілізацію. Неможливо зараз уявити війну між Великобританією і Німеччиною, чи між Францією і Іспанією, хоча історичних підстав для ворожнечі, здавалося б, більше, ніж достатньо. Це і є справжня культура, і ми маємо шанс спробувати втілити її у себе.

Поки що я не буду детально торкатися того, як конкретно можна будувати діалог у НАОМА чи вирішити наявні проблеми. Про це може якось подумаю і напишу пізніше, а поки гляну на більш першочергову задачу – окреслення цих самих проблем.

На поверхні ми бачимо багато негативу, який проявляється у наріканнях студентів і викладачів. Цікаво, що більшість цих фраз є стереотипами, які легко аргументовано заперечити чи деконструювати. Але якщо їх зібрати і погрупувати, то можна виявити тенденції, які і скажуть про справжні проблеми.

1) Занепад майстерності: «академія вироджується», «малюють все гірше і гірше», «студенти ліниві/бездарні», «викладачі ліниві/бездарні», «ніхто не хоче серйозно працювати, коли можна халтурити в актуальному мистецтві», «зараз вже ніхто не намалює так, як могли колись», «у всьому винен ПінчукАртЦентр» і т.п.

2) Закостенілість: «вчать технікам, які вже нікому не потрібні», «не представлене актуальне мистецтво», «система не відповідає вимогам часу», «у всьому винне чіпляння за реалізм», «старі викладачі просто не розуміють студентів і тому не можуть їх нічому навчити», «академіє не випускає фахівців з актуальних професій (концепт-художник, 3D-художник)» і т.п.

3) Економічні проблеми: «нічим платити за натуру», «малі зарплати у викладачів», «дорого коштує навчання», «в академії шалені борги», «електрика витрачається неефективно», «опалення працює неефективно», «грошей на ремонт чи оптимізацію немає», «ми живемо тільки за гроші китайських студентів» і т.п.

4) Відсутність науки: «не можна звільнити старих викладачів, бо у молодих немає необхідних для акредитації вузу наукових ступенів», «міністерство не дає грошей, бо гроші виділяються на науку і освіту, але не на культуру», «у нас своя специфіка, ми не науковий навчальний заклад, цього не розуміють, і тому не дають грошей», «для держави ми на рівні якогось ПТУ, але з різницею, що ПТУ готує значно потрібніші державі спеціальності», «болонська система нам тільки шкодить», «жодного підручника українською з історії світового мистецтва за роки незалежності – чим займаються на мистецтвознавчому факультеті?», «у КНУ навіть маленька кафедра кожного семестру видає кілька монографій і наукових збірників, а раз на пару років серйозний підручник, і організовує хоч раз на рік наукову конференцію, а у нас?», «викладання більшості теоретичних предметів на рівні середньої школи, ще й поганої», «художнику взагалі непотрібні теоретичні предмети» і т.п.

5) Конфлікт з державною системою освіти: «навіщо нам обов’язково вчити екологію/економіку/конституційне право/історію України?» і под. Це слід розрізняти із попереднім пунктом, тут причина дещо інша і вона глобальна для більшості українських вузів.

Фрази, які випливають із ліні і небажання вчитися (чи небажання вчити), я не враховував. Хоч за ними теж, за бажання, можна відкопати більш глибокі справжні проблеми. Однак найчастіше вони пов’язані з тим, що людина тут просто не на своєму місці.

Безперечно, цей список ще можна продовжити.

Усі ці проблеми тісно взаємопов’язані і живлять одна одну. Спробую прослідкувати зв’язки і намітити шляхи розв’язання цих проблем. Над більш детальними і конкретними кроками треба думати окремо, можливо займуся цим разом з іншими на студентському «комітеті з навчального процесу», який нещодавно створили при нашій студраді.

* * *

Занепад техніки спричиняє закостенілість, оскільки люди відчувають, що щось втрачається, і намагаються це формально втримати. Насправді для того, щоб занепад припинився, потрібно змінити саму систему так, щоб ця техніка могла розвиватися і поглиблюватися. Якщо створити належні умови, то ми ще зможемо технічно переплюнути кращі здобутки західноєвропейського чи російського академічного рисунку і живопису. І при цьому нашим єдиними конкурентами будуть китайці. Намагання сприяти розвитку академізму і реалізму через обмеження експериментів та актуального мистецтва приречене. Все одно це актуальне мистецтво буде проникати і впливати на академізм, прискорюючи його кінець. Потрібно просто розвести ці два напрямки, аби кожен із них розвивався у свій бік, розвінчати стереотипи і шаблони, налагодити інтелектуальний діалог між ними, і в результаті ми матимемо дві художні системи – одну умовно фігуративну, з акцентом на технічній майстерності і розвитку традиції, іншу переважно нефігуративну, з акцентом на експерименті і пошукові чогось нового. Й обидві ці системи будуть цілком актуальні, як були колись одночасно актуальними (якщо підходити об’єктивно) і бароко, і класицизм.

Із закостенілістю все ще більш очевидно. Шлях її подолання у нас перед очима – громадянське суспільство, сприяння особистісним ініціативам, зміна ієрархічної системи на гнучку горизонтальну систему, діалог і пошук консенсусу.

Марина Абрамович. У присутності художника
Марина Абрамович. У присутності художника
Економічні проблеми, як на мене, вирішує прозорість і публічність усіх фінансових операцій та залучення сторонніх консультантів на громадських засадах, якщо всередині ніхто не спроможний дати раду цим проблемам, а до кадрових змін готовності (чи радше можливості) немає. Якщо всі, від ректора до простого студента розумітимуть, у чому лежать економічні проблеми академії (не тільки гроші, а й опалення, електрика і ремонт), то зможуть спільно знайти якийсь вихід. І все не завершуватиметься бунтом розлючених студентів, яким не дають натуру, чи такими «акціями», як заборона користуватися обігрівачами взимку (коли в майстерні 10 градусів) або електрочайниками (коли студенти в академії проводять по 10-12 годин на день, а в буфеті чай не дають безкоштовно).

З наукою ситуація цікава. З одного боку, дійсно, навчання на художника і наукова діяльність – це трохи різні речі. Однак слід розуміти, що академія – це не середньовічний художній цех, аналогом якого може бути лише художнє училище, а то і просто курси. Це вищий навчальний заклад і в системі сучасної української освіти він зможе вижити лише у максимально тісному союзі з наукою. У європейській системі відмінності несуттєві і лежать радше у способах залучення коштів (більше з фондів і оплати навчання, менше від держави), аніж у суті. В ідеалі, рівень всіх художніх училищ в Україні має бути таким, як в академії, а академія має бути загальною науково-освітньою надбудовою над цими училищами, яка не стільки вчить краще малювати (хоча очевидно, що тут все ж рівень має бути найкращим), як вчить студентів осмислювати свою і чужу творчість, і спонукає до наукових пошуків – від вивчення історії мистецтва, естетики, до більш практичних досліджень, типу пошуку кращих способів вчити художній техніці чи виховувати естетичний смак. У мистецтві безліч речей, які цілком можуть бути предметом наукового дослідження і дати практичний результат. Я ще не зовсім розумію, чи є у нас аналог доктора мистецтв (бо ж доктор мистецтвознавства – це трохи інше), але у будь-якому разі кандидати і доктори можуть формуватися навіть на існуючих трьох китах – доктор філософських наук, доктор педагогічних наук і доктор мистецтвознавства. В архітекторів проблем немає, бо є доктор архітектури. Плюс є ще доктор культурології. При цьому студенти повинні розуміти куди вони йдуть, і якщо вони хочуть тільки малювати і ні над чим не замислюватися, то хай краще обирають художнє училище.

Бібліотека у Кембриджському університеті
Бібліотека у Кембриджському університеті. Нічого недосяжного
Важливо не розуміти науку тільки у форматі класичного постсовєтського бюрократичного звіра. Оскільки науки в НАОМА практично немає (я міркую у першу чергу про творчий факультет), то ми маємо гарний шанс збудувати її практично з нуля за більш гнучкими європейськими зразками, за тією ж болонською системою з упровадженням усіх положень, а не тільки системи оцінювання і модулів (і в першу чергу з упровадженням вільного вибору студентом неосновних дисциплін і напрямку освіти). Тобто іти шляхом НаУКМА, а не намагатися повторити 160-річні наукові традиції КНУ, де навіть «літературна творчість», яка мала би вчити письменників, готує насамперед науковців-філологів. Важливо, щоб на виході були фахові наукові дослідження і професійні спеціалісти, а вже шлях до цього непринциповий.

Проблема курсів, які нав’язує міністерство освіти, це проблема всієї системи освіти в Україні. Такі речі як історія України, екологія, економіка, правознавство, ОБЖД і т.п. повинні на базовому рівні викладатися у школі, найбільш важливі повинні здаватися в обов’язковому порядку на ЗНО, але у вузах їм не місце у якості обов’язкових предметів (якщо тільки спеціальність безпосередньо цього не стосується). Їх треба або прибрати, або зробити факультативними, або змінити на «спеціалізовані» варіанти. Наприклад, у нашому випадку на «авторське право», «ринок творів мистецтва», «ОБЖД під час творчої роботи» і т.д.

Загалом же можна підсумувати, що криза дійсно є, але це добре. Це відкриває можливості, які були б недоступні, якби її не було.

Російська


Останнім часом у мене дещо змінилося ставлення до російської мови. Я все ще не купую книг російською (зрештою, тепер це взагалі логічний крок, який стосується усіх російських товарів), але я став більше читати російською, частіше писати і в деяких рідкісних ситуаціях говорити.

Справа не в тому, що я став меншим патріотом. Просто для мене стали зрозумілі деякі речі.

По-перше, РФ не має і ніколи не мала монополії на російську мову, це не власність Путіна. Те, що РФ так хоче її загарбати, не означає, що інші повинні її віддавати. По-друге, після останніх подій яскраво помітно зразки російськомовної української ідентичності. Це та ж сама ідентичність, що і в україномовних, лише з деякими культурними нюансами, які нічого базового не міняють.

Те, що люди, які говорять різними мовами, одна з яких «є» мовою зовнішнього агресора, тим не менше об'єднуються проти нього - це дивовижне свідчення справжньої демократичності, європейськості, поваги до Іншого, єдності у розмаїтті, мультикультурного патріотизму. Це треба зберегти. У мультикультуралізмі є багато недоліків, але є і деякі плюси - мультикультурна держава, де досягнуто балансу і розвинена культура діалогу, має гарне щеплення проти різних радикальних перегинань і обмеження прав людини. Чого не має і навряд чи колись матиме РФ. Тож слід усвідомити, що російська мова - це частина нашої держави і культури, їй навряд чи потрібен якийсь особливий державний статус, але боротися з нею чи обмежувати - це ніби добровільно відрізати собі руку. Навіщо? Двома руками можна досягти значно більшого. Просто треба, щоб ця рука діяла у гармонії з рештою тіла, чого після певних травм минулого довго не було, але останнім часом це почало відбуватися, і не бачить цього тільки сліпий.

Звичайно, лишається ще багато стереотипних рудиментів, але ж очевидно, що у нас людей ділить не мова, а ідеологія. І коли ми перестанемо асоціювати російську мову з імперською ідеологію, а візьмемо її на свій бік, то в межах України на боці «русского міра» і «євразійства» лишаться тільки напівбожевільні маргінали.

У чому конкретно має полягати «засвоєння» російської мови? У зміні пропагандистських, шовіністичних або розміщених у Росії інституцій, пов'язаних з нею, на суто українські. В Україні має бути створений Інститут російської мови, який би видавав власні підручники і наукові праці про російську мову, власні нормативні документи. Де нормою буде «в Украине», а «на Украине» вважатиметься помилкою, де правильно ставитиметься наголос у слові «украинский». І так далі, аж до появи власної версії російської, як американці мають власну версію англійською, а бельгійці власну версію французької - валлонську. Чому б не зробити цей інститут у тому ж Харкові із наших адекватних російськомовних інтелектуалів. Координуватися з Молдовою, а колись може і з Білоруссю, у створенні таких установ. Повинні бути українські «Російські культурні центри», які б зберігали і пропагували нашу російськомовну культурну традицію - Гоголя, Булгакова, Бердяєва і т.д., а не віддавали ці постаті у власність іншій державі. РФ, якщо колись ситуація нормалізується, може створювати якісь «Культурні центри РФ», у яких їх треба постійно шпиняти, щоб не забували пропагувати інгуську, бурятську і марійську культури.

У сучасному світі перемагає гнучкість. Жорсткі системи приречені, причому чим більш вони жорсткі (і нібито сильні), тим болючіше проходить їхня руйнація (Ірак, Лівія). Навіщо віддавати те, що зараз не лише потенційно, а й цілком реально бореться за українську державність, громадянські права і свободу. Держава повинна будуватися на базових правах людини, а не на культурних особливостях. Тільки за такою державою майбутнє, оскільки ніяка сила і тоталітаризм не дасть людині те, що дадуть елементарні свободи і справедливість. Тож можна спокійно приймати у себе навіть адекватних російських інтелектуалів, які втікатимуть від путінського фашизму у простір, де буде хоч якесь свіже повітря.

Ян Фабр про Конґо

Ходив 13 березня на виставку Яна Фабра у ПінчукАртЦентр з однокурсниками.

Моя думка: цікава техніка, непогані композиційні рішення (вочевидь він все таки мав повноцінну академічну художню освіту або здобув її сам через практику) і, безперечно, ефектно. 


Однак на цьому плюси завершуються. Більше того, вони навіть шкодять задуму, бо за ефектністю, без пояснень і коментарів, втрачається сенс робіт. Яскрава обгортка, яка може вразити широкі верстви мас, причому вразити не через шок чи епатаж, а через дещо гламурну «гарність», однак навряд чи якось їх збагатить.

Мені не сподобалося (чи точніше не зачепило, бо ніякої відрази чи негативного ставлення теж немає, є навіть певний інтерес до техніки) з таких основних причин: неактуально, локально, вторинно, спекулятивно (чи навіть паразитично) і несправжньо-маніпулятивно (не знаю навіть як це точно назвати).

Неактуально. Постколоніалізм, особливо його європейський варіант, був ще актуальний у 1990-х роках, але вже після Відьядхара Найпола навряд чи ще щось актуальне там можна сказати. А ті теми, які зображає Фабр, то це взагалі класична американська література про пригнічення бідних і нещасних негрів, ще з 19 століття починаючи. Можна звичайно говорити про «новий колоніалізм» і вказувати на Осетію і Абхазію, та все ж там зовсім інші ситуації, і основна проблематика там не у сфері колоніалізму чи експлуатації. І якраз терміни типу «колоніалізм» там будуть підміною понять і відтягуванням уваги від розуміння справжніх проблем. Взагалі, у «неактуальності» особливих проблем я не бачу, за виключенням випадку, коли твір претендує називатися «актуальним мистецтвом». А це саме той випадок. Одна справа, коли щось актуальне особисто для тебе, коли ти пережив травму, дізнавшись, що мило, яким ти користувався у дитинстві, вироблялося з людського жиру конголезців, але це не значить, що ця тема буде актуальна для всього світу. У кращому разі вона буде актуальна для людей, які теж пережили цю травму, або дуже емпатійні і переживають за все на світі.

Локально. Почуття вини (дуже дивне, до речі, але про це нижче) бельгійського художника за експлуатацію бельгійським королем конголезців – це дуже локальна проблема, яка може, мабуть, хвилювати бельгійців, але вже у сусідній Німеччині навряд чи цікава. Це якби у Лондоні робили виставку українського художника про руйнівні наслідки індустріалізації Донбасу, чи російського художника про наслідки колонізації Чукотки. Причому в наших випадках це, принаймні, актуально. А у випадку Фабра хочеться сказати, що після бою руками не махають. Конго вже давно незалежне і бельгійців там напевне і сліду не лишилося. Хоча проблем менше не стало.

Вторинно. Про образотворче мистецтво багато не скажу, але не думаю, що там ситуація кардинально відрізняється від літератури чи кіно. Де тема пригнічення негрів це цілий жанр, який став белетристикою ще в 19 столітті, а на початку 20 був напевне одним із основних жанрів поруч з вестерном.

Паразитично чи спекулятивно. Це про другу частину виставки, куди приплетений Босх, і яка мені взагалі не сподобалася. Чесно кажучи, це чимось нагадує Бузину з його шедеврами про Шевченка. Хоч Фабр все таки не Бузина, але у такому паразитуванні на відомих персонах є щось, що дуже знижує вартість робіт. Одна справа якісь приховані алюзії і відсилання, а інша – пафосна заява, що це діалог із класичним мистецтвом, а в результаті ніякого класичного мистецтва там і близько не видно. Все ті ж ефектні декоративні прийоми і кілька образів, які відсилають навіть не стільки до Босха, скільки до якихось попсових шаблонів і стереотипів його сприйняття. Тобто, як на мене, Босх там притягнутий за вуха, причому коли автор тягнув, то направду Босха він і не дотягнув.

Несправжньо-маніпулятивно. Оце найбільший мінус цього проекту і всіх подібних гостро-соціальних проектів. Такі проекти прагнуть вразити глядача, чимось шокувати, але при цьому акцентуються на проблемах, які направду зовсім не актуальні для цього глядача. І тільки відволікають від тих проблем, які дійсно мали би його хвилювати. Нав’язують йому якусь вину, яка насправді нульова (навіть у випадку бельгійців), і змушують переживати за якихось голодних дітей Африки, замість вирішення реальних проблем у своїй власній родині, дворі, районі чи місті. У результаті обиватель переживає за нещасних африканців, але при цьому знущається над власною дружиною, а над його дитиною знущаються у школі. І коли ця дитина наважиться йому щось сказати, то він відповість «То все фігня, ти он знаєш, що у Конго неслухняним дітям відрубували руку, а в Швеції вчителі зґвалтували дитину, а в Штатах...». І він дійсно може відчувати вину за пригнічення білими негрів, гетеросексуалами геїв (чи геями гетеросексуалів) та католиками відьом, але жодної вини за власні реальні злочини він не відчуватиме. Плюс подібні шокуючі речі знижують у людей поріг чутливості і вони перестають помічати більш м’які форми насильства чи експлуатації, або навіть вважати їх нормою.

Звичайно, це не означає, що подібні теми не потрібно піднімати. Однак Фабр у цьому плані дуже поганий приклад, бо його проект для мене приміром виглядає наскрізь фальшивим, у ньому більше гри і маніпуляцій, ніж якоїсь правди. Якщо брати сучасне мистецтво, то от подібну тема насильства набагато краще розкрив Готфрід Гелнвейн. От там дійсно віриш, там немає фальші, там дійсно драма, а не гра. Так, там далеко не так мило як тут, але там тема нацистських злочинів дійсно розкрита, причому не прямолінійно і банально, а більш тонко.

Початок

Вирішив перейти сюди із LiveJournal. Безглуздо далі користуватися російським сервісом, коли є чудовий аналог. Наразі цей блог виконуватиме для мене ту ж функцію, що мав ЖЖ - буде місцем для розміщення довгих постів, які незручно писати у фейсбуці. При чому на фб я завжди лишатиму посилання сюди.

Один-два останніх пости із ЖЖ я перенесу, але далі вже буде тільки нове.

By Magic Madzik