неділя, 11 червня 2017 р.

Контакт із реальністю і новини

Уже пару років я не дивлюся і не читаю новин, окрім суто наукових і сфери відеоігрової індустрії. Кілька разів мені закидали, що я замикаюся від світу і не хочу бути в контакті з реальністю. Перші рази я лише дивувався і не звертав уваги, бо не вірив, що так дійсно можна думати. Новини = контакт із реальністю? What?

Та коли це стали говорити ближчі друзі, я зрозумів, що треба якось хоча би пояснити позицію. Бо те, що мені видається абсолютно очевидним, виявляється зовсім неочевидним для дуже багатьох.

Починав я з екзистенційної філософії, Бубера та Зізіуласа, але, думаю, це надто складно і надто здалеку. Воно то вірно, це основа світогляду, та більш проста і очевидна причина практична: це елементарна турбота про своє психічне здоров’я. Я бачив, як людина помирає від раку легенів, тому я і під дулом автомата не стану палити цигарки. Я на власній шкірі прекрасно розумію, як новини загострюють невроз (а в декого і психоз), тому не розумію, навіщо так із себе знущатися. Є люди з міцним здоров’ям і які не бояться раку — вони можуть зі спокійним серцем палити цигарки. Є люди з міцними нервами, або ті, які не переймаються тим, аби зберегти здоровий ґлузд і здатність мислити — вони можуть зі спокійним серцем дивитися новини. Нерви у мене не міцні і я хочу мати більш-менш ясну голову для роботи, творчості і наукової діяльності, то нащо мені спеціально себе додатково травмувати? У нас і без новин вистачає травматичних факторів, ліпше давати раду їм. Якщо людина через «контакт з реальністю» у вигляді новин доведе себе до неповносправності і божевільні, то кому з цього буде користь? Та навіть якщо наслідки не будуть такими плачевними, я все одно не розумію навіщо це.

Що дають ці новини? Це ж все симуляція реальності, а не реальність. Справжня реальність та, що поруч зі мною. Війна не в телевізорі, а в сусідові, який повернувся звідти інвалідом. Не голодаючі діти Африки, а хворі близькі. Звичайно, після 11 вересня вся ця концепція симуляції вже не працює так, як раніше, бо тоді чи не вперше люди бачили на екрані те, що дійсно відбувалося, і це, якщо абстрагуватися від коментарів та «аналітики», таки була реальність. Але чи це моя реальність? Що я можу зробити, дивлячись, як у Нью-Йорку люди стрибають із хмарочосів? Отримати заряд адреналіну і насолоджуватися цим під попкорн, як добротною драмою чи саспенсом? Пробудити в собі співчуття і співпереживання, яке від щоденного страждання моїх близьких у мене не проявиться? Люди лише втікають у новини від реальності і від справжнього контакту з нею. Не можна бути в повному контакті з реальністю усієї планети, всіх її закутків. Навіть із реальністю однією країни. Це все неправда, маніпуляція і втеча. Реальність — це тут і тепер. І крапка. На жаль, за межами психотерапевтичного кола люди цього зазвичай взагалі не розуміють, навіть люди розумні.

Знаходячись тут і тепер, я аж ніяк не відгороджуюся від світу. Навпаки, я перебуваю у повному контакті із ним через своє місце і час у цьому світі. Я знаю те, що зачіпає мою особисту частину світу. На моїй карті світу є центральна і західна Україна, є Львів, є Луганськ, але там немає, наприклад, Криму, бо я там ніколи не був і не маю там жодних близьких чи друзів. На моїй карті світу є також Москва, Санкт-Петербург, Париж, Мюнстер, Сієтл і Бельв’ю, і Близький Схід. Десь мої родичі чи друзі, десь наукові чи професійні інтереси. Мої знання про світ, як і знання будь-якої чесної перед собою людини, дуже обмежені і фрагментарні. Лізти дізнаватися якусь інформацію чи новини про щось, до чого я не маю навіть опосередкованого стосунку, це даремна трата часу та ресурсів. Це може бути прокрастинацією чи чимось таким, але користі в цьому жодної (якщо, звичайно, це не сфера професійної діяльності). Можливо, когось це заспокоює і дає ілюзію контролю над ситуацію через позірне знання її. Мене ні. Усе, що дійсно необхідно, я і так дізнаюся від друзів, від випадкових людей на вулиці і в транспорті, зі стрічки у фейсбуці.

Контакт із реальністю відбувається далеко не тільки через географію чи інформацію про події. Я знаю літературу, і мистецтво, і психологію, і лінгвістику, і трохи філософію, знаю про переклад і розробку ігор, знаю про книги і кіно. Все це моя реальність. Однак я практично нічого не знаю про військову справу чи політологію. І це не значить, що мені наплювати на долю України чи що я не патріот. Я чудово знаю, що йде війна, я чудово знаю, що Росія — ворог, я чудово знаю про окуповані території, я погоджуюся, що кожен громадянин у стані війни має робити якийсь внесок. Та тільки я сам знаю найкраще, як саме я можу принести найбільшу користь для своєї батьківщини чи навіть для людства, а не хтось там у телевізорі чи деінде. Я вкладаю гроші, час і ресурси туди, де я точно знаю як це працює і який позитивний ефект для країни і людей це дасть. Наука, образотворче мистецтво, література, книговидання, психотерапія та ігри. Ігри не як розвага чи мистецтво, а як сфера економіки, яку необхідно розвивати, бо це високооплачувані робочі місця → збільшення добробуту населення → покращення всього іншого. Є сотні і навіть тисячі інших сфер і напрямків, усі з яких дуже потрібні, але я поняття про них не маю, і вивчати їх з нуля, не маючи жодного хисту чи спрямованості — це просто кинути напризволяще ті сфери, у яких я можу бути корисним і де, можливо, у деяких вузьких напрямках, крім мене взагалі немає жодного спеціаліста чи просто зацікавлених у тому, щоби стати спеціалістом.

Тому я не слідкую за новинами, окрім тих, які безпосередньо мене зачіпають. Мені не треба знати чим закінчився стоп’ятсотий раунд мінських переговорів чи хто у нас зараз міністр паливної енергетики. Якщо щось у країні серйозно зміниться, то я і так про це дізнаюся. Може когось це шокує, але для мене значно корисніше подивитися трансляцію E3 2017, ніж Падробнасті нєдєлі. І це не егоїзм і не втеча, і не черствість, це якраз спроба бути у максимальному контакті зі справжньою реальністю і спроба привнести у світ якомога більше блага (у розумінні античної філософії).

пʼятниця, 27 січня 2017 р.

Лев Кулєшов

Ніколи не любив радянське і російське кіно. Воно завжди виклало або нудьгу, або роздратування — як у технічному плані, так і, значно більшою мірою, в ідейному. Банальщина, примітивізм, тупа пропаганда, жахлива акторська гра — все це вкрай важко сприймається людиною, яка сформувалася як кіноман на європейській і американськой класиці та артхаусі.

Звичайно, я знав, що там теж було видатне авторське кіно, але із нього я дивився, здається, лише Тарковського і він мене не особливо вразив. Гадаю, через зовсім чужий менталітет. Завжди, коли друзі радили щось класне радянське чи російське, я проглядав анотації, але відкладав у дуже довгий ящик. Є ж стільки неймовірно крутої європейської і американської класики, яка мені майже гарантовано сподобається, нащо витрачати час на радянщину.

На кінопошуку у мене відзначено 1600 переглянутих фільмів, із яких 800 американських, 500 французьких, 200 англійських, десь по сотні німецьких, японських та італійських. Російських і радянських разом аж 32 (а канадських 33). При цьому із цих 32 десь третина — це фільми Довженка виключення, про які нижче.

Двічі мене таки переконали подивитися радянських режисерів, і я при цьому не пошкодував, а був неймовірно і несподівано враженим. Першим культурним шоком у хорошому сенсі став Артавазд Пелешьян. Я й не уявляв, що у совку могло таке зніматися. Це було щось неймовірне. Я подивився навіть його фільми на вірменській, де не розумів жодного слова.


І от сьогодні (вже вчора) я вибрався у кіно на дві фільми Льва Кулєшова. Глянув, що це видатний теоретик кіно, також мене зацікаво, що після 1943 він нічого не знімав, хоча прожив до 1970. Але аж такого я не очікував. Тут було все те, що я так люблю у західному кіно: неймовірна естетика кадру, класні жіночі образи, динаміка, стрімкий і драматичний сюжет... І це при тому, що «Проект інженера Прайта» — це його перша короткометражна проба, а «Промінь смерті» зберігся далеко не повністю і через втрачені частини важко встежити за розгалудженим сюжетом. Та все одно я дивився це все з відкритим ротом.

У мережі майже немає скріншотів чи коротких роликів, щоб це показати, але там неймовірний візуальний бенкет. Мені чомусь згадався «Минулого року в Марієнбаді» — напевне моя візуально найулюбленіша кіноробота. А це ж 1920-ті роки. Світло і тінь, пластика, композиція кадру, динаміка, вражаюча хореографія (не знаю, яким ще словом можна назвати таку виразну гру акторів). Він дійсно один із творців кінематографу. Хоча росіяни не спромоглися навіть нормально зберегти його роботи. А це чи не найкраще, що в них взагалі було за всі роки радянської влади.


Особливої уваги заслуговує Олександра Хохлова. У порівнянні зі стандартними радянськими акторками, це щось неймовірне. Я навіть не думав, що такі образи в принципі могли бути у радянському кіно того часу. Це ж Лорен Беколл за 15 років до появи нуару. Напевне ці несподівані жіночі образи мене і вразили найбільше.
Ще дуже цікава і несподівана тематика: обидва фільми суто пригодницькі стрічки, що за напругою і динамікою сюжету не особливо поступаються американським вестернам і детективам. Кулєшов тут навіть давав героям іноземні імена і переміщував дію частково чи повністю на захід. Кажуть, що це повязано із тим, що він не бачив особливої естетики у радянських реаліях. І це мені близько, бо я теж її абсолютно не бачу)
Є також момент, схожий із Пелешьяном: фільми нібито з комуністичною ідеологією (боротьба робітників проти підлих експлуататорів-капіталістів), але знято все з такою підкресленою умовністю і акцентами, що вони скоріше навіть антирадянські. Американські шпійони і найманці капіталістів якось надто підозріло схожі на реальних радянських комісарів у шкіряних куртках і кепочках. А протагоністи якісь надто західні і майже неуявні в радянських реаліях. Зрештою, далеко не просто так після 1943 Кулєшов не зняв жодного фільму. Або не дозволяли, або просто не хотів марати руки участю в радянському «кінопроцесі». Добре, що йому хоч викладати дозволити, а не розстріляли, тож він написав достатньо теоретичних робіт, які вже кортить почитати.

вівторок, 3 січня 2017 р.

Постмодерн

О 23:50 31 грудня я йшов до метро з цілком святковим настроєм. А натовп, тисячі людей, біг у протилежному напрямку, аби встигнути зустріти Новий Рік на Софійській площі. Ми йшли крізь ці хвилі людей і це було якесь дуже незвичайне, але захопливе відчуття. І в мене тоді виникло запитання: це постмодерно? Я подумав і зрозумів: ні, це не постмодерно.

Формально і на перший погляд це ніби щось близьке — іти в протилежний від натовпу бік, протест, іронія, певний акт, інтертекст, піднесена чи саркастична цитація знайомого сюжету американських фільмів-катастроф, де всі тікають, а двійко головних героїв біжать в інший бік, бо ж їм треба рятувати світ. Та я ж знав, що в мене всередині, а там нічого такого не було. Я знав, як мені хочеться зустріти Новий Рік, і я собі йшов туди, де я й хотів його зустріти. І настрій у мене був звичайний і святковий, він мало чим відрізнявся від настрою людей навколо. Та й навколо ніхто не сприймав нас як постмодерністів чи нонконформістів. Напевне просто думали, що у людей сталося щось важливіше за Новий Рік, тому вони квапляться у протилежний бік.

Мені це дуже нагадало кадри із завмерлими людьми в «Пейзажі у тумані» Тео Ангелопулоса. Теж, формально цілком постмодерний фільм, з усіма цими звичними прийомчиками нової хвилі і далі, але за своїм духом є у ньому щось зовсім інше, непостмодерне. Недаремно кінокритик Ендрю Гортон назвав Ангелопулоса у своїй книзі «Останнім Модерністом».

Це як звільнення від конформізму і правил, а не контрконформізм. Це як позитивна свобода, а не та псевдо-свобода, яка насправді є просто анти-рабством і завдяки своїй появі через протиставлення є просто пофарбованим у протилежний колір рабством. Свобода від репресивного патріархату — це зовсім не фемінізм, це просто свобода. Ганна Арендт була вільною від патріархату, а Сімона де Бовуар просто змінила одне рабство на інше, одну неправду на іншу. Може чимось і кращу та все одно неправду. Це як релігійний фанатик і войовничий атеїст: обоє з них не є вільними.

Постмодернізм же є бунтом. Однак не прямолінійним як модернізм, а маніпулятивним, симулятивним, іронічним чи з використанням купи інших захисних механізмів. Постмодернізм — це бунт травмованого другою світовою війною і загрозою ядерного кінця світу покоління. Після того як прямий бунт модернізму власне і призвів до мільйонів жертв, жахливих злочинів проти людства і перспективи самознищення всієї цивілізації. Весь розвиток людства ґрунтується на бунті, однак по тому як попередній спосіб бунтувати призвів до таких наслідків, треба було щось міняти. Нацизм, комунізм і супрематизм у своїй основі — це все один спосіб протесту чи заперечення. По-своєму чесний, прямолінійний, спрямований на певне конкретне благо і абсолютно недіалогічний. Я творю новий світ, тільки я знаю істину чи як її істинно втілити. Все інше — це неправильне суспільство чи неправильне мистецтво. У мистецтві це відкрило нові горизонти, у суспільстві це призвело до страшної катастрофи.

Як цьому можна було протидіяти? Відмовитися від однієї істини, відмовитися від прямолінійності, відмовитися від чесності, відмовитися від єдиного блага. Тотальна толерантність (це плюс), тотальна несерйозність (це і не плюс, і не мінус), мультикультуралізм, але також явні мінуси: маніпуляції, нечесність, прагнення задовольнити протилежні потреби і блага, визнати рівноцінність усіх протилежних істин і помирити їх між собою — абсолютна шизофренія, підмічена ще Дельозом і Ґваттарі, і водночас симулякр, влучно описаний Бодріяром. Тільки шизофренія дозволяє мирне співіснування протилежних істин і тільки симулякри і симуляції дозволяють поєднувати в єдине ціле непоєднуване в об’єктивній реальності та створювати ефект існування якоїсь іншої реальності, де можливо те, що у справжній реальності неможливо.

Звичайно, не все у постмодерні погано. Постмодерн — це найкраще, що могло виникнути у тій ситуації, і водночас єдино можливе. Принаймні в Європі, де був епіцентр катастрофи, і де дійсно треба було примиряти непримиренне, аби уникнути ще однієї. Це в США могла собі вільно існувати аналітична філософія, тут же вона не дуже працювала. Найбільшими досягненнями постмодерну, як на мене, були діалогізм (хоч зародився він задовго до власне постмодерну), розвиток психотерапії і лінгвістичний поворот. Хоча всі ці три досягнення цілком можна звести до одного — діалогізму у широкому сенсі. Однак навіть такий конструктивний і вочевидь позитивний постмодерн вичерпав себе, коли стало зрозуміло, що не з кожною людиною можна вести діалог. Ти можеш стільки завгодно толерувати, поважати погляди, допомагати, підтримувати, приймати і навіть любити якогось араба, але він все одно якось прийде і підірве у тебе вдома бомбу. Просто тому, що ти невірний. Не всі згодні бути шизофреніками і вірити у множинність істин. А симулякри, як виявилося, можуть розділяти ще більше, ніж істини.

Отже у сучасному світі постмодернізм втрачає актуальність, бо не працює. Світ змінився. Реакції на постмодерн стали з’являтися ще в 90-х. Їх із того часу була ціла купа — від прямої боротьби з постмодерном, до пошуків альтернативи, більш ефективних інструментів протесту. Чогось єдиного немає, але ж і постмодерн не сформувався за один день. Власне те, що ми звикли звати постмодерном, це набагато ширше явище, аніж суто наукове визначення постмодернізму. Постмодернізм як конкретний напрямок у філософії і мистецтві — це добре якщо третина постмодерну як такого. Постмодерн — це основний спосіб існування західної цивілізації і культури з 1960-тих і донині. Це спосіб мислення і сприйняття світу. Однак змінився світ, тож змінюється і спосіб його сприйняття.

Серед різних альтернатив мені близька одна. Вона виростає з діалогізму і гуманістичної психотерапії, бере дещо з модерну, дещо з поглядів давніших епох, дещо з аналітичної традиції. В її основі лежить чесність, щирість, відмова від маніпуляцій (чи принаймні їх осмисленість і спроба зменшити), визнання існування однієї істини, усвідомлення тотальної серйозності буття, відмова від іронії і сарказму як основи (але не від доброго гумору), чітке розуміння добра і зла, сміливість говорити про об’єктивну реальність, а не ховатися за епістемологію і особливості людської свідомості (при цьому знання цих особливостей). Схоже, що ідейно в сучасному образотворчому мистецтві це збігається з метамодернізмом, а у сучасній філософії зі спекулятивним реалізмом. Однак це дуже умовно.

Мене завжди цікавило, чому я люблю постмодерну літературу і кіно, і так не люблю постмодерне візуальне мистецтво. Думаю, причина в тому, що у постмодерній літературі і кіно, які я люблю, є поєднання ключової для мене чесності (того, що я сприймаю як істинне) і близької для мене естетики (у сенсі розуміння прекрасного, що пов’язано з розумінням добра і зла). Таких творів там дуже багато. А от у візуальних мистецтвах таке поєднання надзвичайно рідкісне. По-перше, використання нетрадиційних медій — це вже гра і маніпуляція, дуже складно сказати у цьому щось щиро. А якщо і вдається, то це не сприйметься як щирість людиною, яка так не мислить. Це сприймається як «прикол», або в кращому разі як «крутий інтелектуальний стьоб». По-друге, якщо у кіно і літературі постмодерн є зазвичай лиш новим прийомом, аби сказати про старі добрі вічні істини і показати вічну красу, то у візуальних мистецтвах за прийомами часто нічого не видно, або навіть свідомо нічого немає (привіт, нульовий знак). Я мало знайомий з візуальним постмодерном, та все ж трохи знайомий, і практично все, що бачив — це або зовсім порожні речі (причому часто їх цінність саме у порожності), або їхній зміст обмежується тупою кон’юнктурщиною і соціальною/політичною критикою, або зміст є, але зовсім неглибокий чи повністю нецікавий мені. Там є якісні твори, принаймні на Заході, однак мені вони всі чужі.

Мені сподобалися два перфоманси Марини Абрамович (найбільше «Художник у присутності», це дійсно твір мистецтва), однак все інше її, що бачив, так собі. Або «добре, але погано», що досить звично для постмодерну: тобто зроблено дуже добре як для свої цілі, але сама ціль погана.

Наразі єдиний візуальний постмодерний автор, який мені подобається практично повністю, це Піна Бауш. Це дійсно мистецтво у тому сенсі, яке я вкладаю у це слово. Тут дійсно є неймовірна глибина і майстерність її втілення. Тут ці глибини відчуваються і осягаються без будь-яких пояснень. Хоча це танець, я би все одно відніс його до візуальних мистецтв.


Основна причина того, що постмодерні візуальні мистецтва настільки мені чужі — це необхідність пояснення, недоступність загалу ширшому за вкрай вузьке коло арт-критиків (яке ще й суттєво менше за коло кінокритиків чи літературних критиків). Вузенька групка людей вариться у своєму тісному колі, сперечається чи погоджується, але нікого не чує ззовні і їх, за великим рахунком, ніхто ззовні не чує. Все це має украй мізерний вплив на суспільство, та й те, що має, заслуга інших видів мистецтва (кіно, література) або скандальності як інформприводів.

Причина не в тому, що я не розумію. Я розумію. Коли мене щось цікавить, то я беру відповідну літературу і розбираюся. Коли це потрібно для дискусії, теж розбираюсь. Однак у більшості випадків мені воно просто нецікаво. Заглиблюватися хочеться у те, що захоплює, а не в те, що повністю байдуже, або викликає реакцію «що за лайно?». Життя надто коротке, аби витрачати його намарно. Тож я трохи вивчав практики тільки фігуративних постмодерністів і гіперреалістів, наприклад Ґотфріда Гелнвейна (хоч мені і не подобається, що він робить, але дуже подобається як). В інших випадках зазвичай мені і так зрозуміло, чому це вважається мистецтвом, але у мене дещо інше розуміння цього терміну. Я навіть завжди стараюся вживати лише термін «образотворче мистецтво», аби підкреслити, що я говорю про трохи інше значення, ніж це прийнято. Моє розуміння мистецтва починається у грецькому текне і мімезисі, набуває глибини у неоплатонізмі, розвивається у романтизмі і німецькому ідеалізмі, а потім адекватно осмислюється у діалогізмі й аналітичній естетиці, і, зрештою, набуває нових перспектив у метамодернізмі і спекулятивному реалізмі.

У моєму розумінні для справжнього твору мистецтва не потрібне пояснення. І при цьому він не є простий чи поверхневий. Шекспір дуже непростий, але зрозумілий кожному. І зараз, і у свій час. Необхідність пояснення у постмодерному мистецтві — це мертвонароджена дитина. Це переводить таке мистецтво зі сфери мистецтва до філософії, і це ще в кращому разі, бо митці не філософи, і більшість їхніх концепцій з точки зору серйозної філософії — це куркам на сміх (звичайно, є виключення). Мистецтво може (і має) бути філософічним, але воно не філософія, воно не потребує пояснення. Автор хорошого роману, якщо він при здоровому глузді, не пише як цей роман слід розуміти. А якщо й пише, то у критиків це викликає лиш іронію, бо головний сенс має лише сам роман і те, що у ньому говориться, а не те, що там автор хотів сказати. Це зачепило навіть такого гіганта як Джойс. У візуальному постмодерні теж достатньо робіт, які не потрібно пояснювати. Які зрозумілі і неспеціалісту. Я гадаю, що тільки такі роботи і лишаться в історії мистецтва. Решта розвіється як пилюка. «Художник у присутності» або Піна Бауш — це саме такі зразки. Однак основна маса робіт сприймається як абсолютно пуста, якщо не брати до уваги полотна супровідного тексту, концепції, роз’яснення і т.д. І тільки титанічні зусилля арт-критиків, або грандіозні скандали авторів можуть вписати ці штукенції в історію. При цьому я не хочу сказати, що ці речі є насправді порожніми, я лиш говорю про те, як вони сприймаються.

Інший важливий момент — багато постмодерних перфомансів (і непостмодерних теж) знаходяться на межі зі злочином, оскільки є інтервенцією в особистий простір людей. Усі ці епатажі, скандали, все це є насправді порушенням базових прав людей, які без будь-якого бажання мусили бути свідком цього. Це те, що я найбільше ненавиджу. Одна справа, коли робиться якийсь проект у певному спеціальному просторі, де на вході стоїть 18+ і т.д., а зовсім інша, коли це робиться на вулиці. Однак на вулиці зробити цікавіше, бо ж у галерею ніхто крім купки дружбанів не прийде. Свобода — це дуже важливо, але у справжньої свободи завжди є межа — свобода іншої людини. Не можна реалізовувати свою свободу за рахунок насильства, у т.ч. психологічного, над іншими людьми. Це злочин, або хвороба, але не мистецтво. Я не про якісь дурнички, а про моменти, які дійсно можуть серйозно травмувати людей непідготовлених, наприклад дітей. Та й кожна людина має право обирати — бачити черговий есгібіціонізм чи селфхарм, чи не бачити. У нас і в реальному житті достатньо травмуючих подій і факторів, щоби ще додатково ставати жертвою самовираження якогось невизнаного (чи визнаного) генія. Усі ці надумано травмуючі акції і експерименти — дуже нездорова і шкідлива річ, і не тільки для психіки, а й для мистецтва у цілому. Оскільки через акцентуацію на гостроті відчуттів (не тільки у високому мистецтві, а і в популярному) втрачаються важливі тонкі нюанси, на яких і будуються справжні витвори мистецтва, втрачається і тендітна краса, яка ще присутня у цьому світі. Довга поема редукується до короткого крику. Перший такий крик ще може бути значущим, бо він оригінальний і перший, однак далі це вже просто порожньо.

Й останнє, про що мені хотілося сказати. Постмодерн зазвичай позиціонується як дуже відкритий до діалогу і спілкування, готовий приймати інші погляди і т.д., однак на практиці за цим часто ховається не прагнення до діалогу, а прагнення до маніпуляцій. Старий добрий діалогізм вже давно виродився до симуляції. Феміністка-журналіст знаходить жертву з якою нібито хоче просто поспілкуватися, але насправді їй лиш би дочекатися потрібної їй фрази, схопити це і бігом бігти викладати цей шматок на блог, ютуб чи на сайт свого ЗМІ, аби спричинити скандальчик чи підтвердити своє хворобливе еґо. Їй абсолютно начхати на співрозмовника. Замість феміністки може бути постмодерний арт-критик. Звичайно, таких випадків дуже мало, але вони дуже гучні. І тому не дивно, що люди, які протиставляють себе постмодерну або просто не сприймають його — не поспішають на якийсь діалог. Не тому, що вони не відкриті, а тому що вони відчувають обман. Що ними проманіпулюють. Що нікому насправді їхня точка зору нецікава. Що їм дасть цей діалог, якщо їх все одно ніхто не слухатиме? Хіба може феміністці бути цікава точка зору чоловіка, який вважає, що жінка повинна готувати і займатися родиною? Про що їм говорити? Тільки пообзивати один одного та й усе. Вони починають справжній діалог тільки якщо з якихось причин опиняються в стосунках і їх поєднує щось значно більше за переконання і погляди. Тоді їм доводиться докладати зусиль, аби зрозуміти один одного. Бо людина стає цінніша за погляди. І вони спілкуються, і ніхто не відмовляється від своїх поглядів, і при цьому здатен зрозуміти погляди іншого, а через тривалий час довірливого спілкування без маніпуляцій вони навіть можуть прийти до єдиної спільної позиції, яка цілковито врахує і узгодить їхні позірно протилежні погляди. Однак це лиш між двома. У ширшому масштабі це неможливо, бо світ занадто ентропійний. А діалогічність і комунікативність постмодерну є ілюзією. Постмодерн як сприйняття світу нині ще більш недіалогічний, ніж модерн, однак при цьому він маніпулятивно намагається переконати всіх у своїй діалогічності. З постмодерністом не говорять не тому, що всі такі погані і закриті, а тому, що люди розпізнають у ньому того ж таки фанатика-араба, який може підірвати їхній дім. Який у будь-яку мить може вломитися у їхній особистий простір зі своїми перфомансами. Говорити з недіалогічною людиною — пуста трата часу. Ефективніше поговорити зі стіною, це принаймні не нашкодить.

Тим не менш будь-які спроби подолати цю постмодерну маніпулятивну ілюзію і вийти на справжній діалог — це якраз спроби подолати постмодерн. І це здоровий спосіб його подолання, хоча суспільство, яке переважно зовсім нездорове, скоріше за все вибере якийсь інший спосіб, більш придатний для себе.

*

Усе це просто есей, а не наукова стаття. Тут мої міркування і погляди. У чомусь я абсолютно впевнений і спираюся на авторитетних культурологів чи філософів, щось є здогадками (утім, не взятими зі стелі, а виведеними із попередніх засновків). Я не претендую тут на істину, однак моя істина знаходиться якщо і не в цьому тексті, то в тому, про що цей текст намагається сказати. І я не вірю у множинність істин. Істина відкривається через досвід, і якщо у людини був такий безпосередній досвід істини, то ніякі словесні аргументації її не переконають. Хоча якщо у двох людей, які ведуть дискусію, був досвід однієї істини (нехай і різних її сторін), то вони рано чи пізно можуть продертися через словесні труднощі і таки досягти взаєморозуміння.

Гадаю мало хто дочитає аж сюди :-)


пʼятниця, 21 жовтня 2016 р.

Книжковий бенкет

Коли до Нової пошти 5 хвилин, то можна і 30 кг книг притягти за раз)


Художні:

  • Синклер Льюис. Собрание сочинений в 9 тт.
  • Хождение за три моря Афанасия Никитина (мій єдиний прокол - не побачив, що це видання у м’якій обкладинці, хотів виключно через серію мати)
  • Дао-дэ цзин (не собі)
  • Поэзия и проза древнего Востока
  • Катулл. Книга стихотворений
  • Вальтер фон дер Фогельвейде
  • Людвиг Тик. Странствия Франца Штернбальда
  • Гальфрид Монмутский. История бриттов. Жизнь Мерлина
  • Бернарт де Вентадорн. Песни
  • Кудруна
  • Кретьен де Труа. Эрек и Энида. Клижес
  • Алоизиюс Бертран. Гаспар из тьмы


Літературознавство:

История всемирной литературы в 8 тт. - нарешті, мріяв про неї мало не з першого курсу універу.

Естетика:

  • Н. Ростовцев. Очерки по истории методов преподавания рисунка
  • Н. Ростовцев. Очерки методов обучения рисованию
  • Франческо Петрарка. Эстетические фрагменты
  • Из истории английской эстетической мысли XVIII века
  • В.Г. Вакенродер. Фантазии об искусстве
  • Сэмюэль Тейлор Кольридж. Избранные труды
  • Фридрих Шиллер. Эстетика. Философия. Критика
  • Г.Г. Гадамер. Актуальность прекрасного
  • Алексей Лосев. Самое само
  • В. Шестаков. Очерки из истории эстетики
  • Йохан Хёйзинга. Культура Нидерландов в XVII веке. Эразм. Избранные письма. Рисунки
  • Отто Бенеш. Искусство Северного Возрождения
  • Алексей Лосев. Проблема символа и реалистическое искусство
  • Алексей Лосев. Эллинистически-римская эстетика
  • Алексей Лосев. Очерки античного символизма и мифологии
  • Алексей Лосев. История античной эстетики. Ранняя классика


Філософія:

  • Сьюзен Лангер. Философия в новом ключе
  • Секст Эмпирик. Сочинения в 2-х тт.
  • Антология кинизма
  • Конфуций. Уроки мудрости
  • Людвіґ Вітґенштайн. Логіко-філософський трактат. Філософські дослідження
  • Эрнст Кассирер. Философия символических форм. В 3-х тт.
  • Фрагменты ранних греческих философов
  • Амвросій Теодосій Макробій. Коментарі до сновидіння Сципіона Африканського


неділя, 25 вересня 2016 р.

Життя інших

Мені подобаються фільми про шпигунів. Це, можливо, і не таке моє улюблене жанрове кіно як нео-нуар про приватних детективів чи космічна опера, але дивлюся часто. Шпигунське кіно для мене це не Джеймс Бонд (колись у юності трохи дивився, але це дурниця) і подібне, а більш реалістичні історії. Полюбив я їх після того, як мені порадили фільми за романами Джона Ле Карре. Де немає ніяких супергероїв, а звичайні люди, суміш детективу, нуару і драми. Є у цих белетристичних історіях щось архитепічне, про неясність і позірну відносність для людини межі між добром і злом (і при цьому її реальну чіткість і конкретність), про зраду, про обов’язок, про відповідальність, про честь. І про самотність. Мені здавалося, що кращими подібними фільмами були «Шпигун, що прийшов з холоду» (1965) та «Шпигун, вийди геть!» (2011). Цікавий контраст між зовнішньою флегматичністю та тим, що відбувається всередині.

Напевне, це теж те, що приваблює — шпигун у цих фільмах є звичайною людиною, але яка здатна повністю себе контролювати і приховувати свої справжні емоції. Щось подібне бувало і в деяких кримінальних нуарах, як «Перехрестя Міллера» (і його прототип «Скляний ключ»).

Багато що у цих шпигунських фабулах дозволяє загорнути в обгортку жанрового фільму більш глибокий зміст, або відсилання до нього.

Щойно ж я подивився ще кращий фільм за лекаррівські: «Життя інших» (2006). Можливо, він не так захоплює стилістично і візуально, як останні фільми за Ле Карре, але драматично він прекрасний. Дивно, як на такому не дуже приємному матеріалі вдалося зробити настільки естетичну і тонку історію.


пʼятниця, 8 липня 2016 р.

Фемінізм

У мене часто викликає агресію фемінізм, у тих формах, у яких я із ним стикаюся (навіть дуже м’яких).

Причина в тому, що я почуваю від феміністок агресію до себе як до чоловіка (від ледь відчутної пасивної, часто неусвідомленої ними самими, до відкритої ненависті), і почуття агресії у відповідь цілком логічне. При цьому вони (мова про друзів) можуть скільки завгодно поважати мене як особистість, навіть щиро любити (і я щиро люблю їх у відповідь), але оце чітке відчуття, що вони ненавидять у мені те, що є дуже важливою частиною мого Я, що конституює його у цілісності, оце завжди лежить тінню між нами. Тому зазвичай я від них дистанціююся, особливо звідтоді як усвідомив оцю свою чоловічу частину і як мені її часто не вистачає (бо виріс і сформувався я серед жінок, і все ще лишаються дуже «жіночним» за характером).

Ще я не розумію, чому феміністки асоціюють із загрозами з боку «мужності» ексгібіціонізм і педофілію. Як на мене, то обидва відхилення якраз явно пов’язані із домінацією у чоловіка жіночого начала. І взагалі весь цей пошук джерела насильства над жінками у мужності — це страшна неправда і підміна понять. Насильство не пов’язане зі статтю, люди чинять однакову кількість насильства незалежно від статі, просто кожен послуговується доступними йому способами — жінка своїми, а чоловік своїми.

Тому вся ця боротьба за права жінок, особливо у наш час і в нашій країні, — це на 90% неправда, викривлення і підміна понять. Замість справжньої боротьби зі злочинністю, з неврозами і психологічними відхиленнями, із залежністю, із ролевими карпманівськими іграми, із нездоровою ситуацією в професійних стосунках, замість цього створюють штучний образ ворога, який немає нічого спільного зі справжніми причинами насильства і зла.

Один із моїх улюблених філософів — це Ганна Аренд, жінка, яка стала одним із найвизначніших філософів ХХ століття і при цьому лишилася справжньою жінкою, і плювала, у прямому сенсі, на фемінізм. Це також людина, яка не йшла на поводу у стереотипів і масової істерії, яка прозрівала правду, часто дуже неприємну правду, і мала мужність говорити про неї — як у випадку її «Есе про банальність зла», за яке її, єврейку, яка з дитинства зазнавала переслідувать і сама сиділа у концтаборі, цькували єврейські ж організації, бо вона говорила дуже незручні для них речі. Бо справа не в демонах нацистах і бідолашних євреях, (як і не в демонах чоловіках, і бідолашних жінках), а в тому, що зло банальне, і прорости і розквітнути пишним цвітом воно може будь-де, були б сприятливі умови, а сприятливі умови можуть бути створені лише зусиллями (чи відсутністю спротиву) усіх сторін.

А от Симона де Бовуар — це точно не моє. Я вже купив «Другу стать» і точно хочу це прочитати, хоча би щоб «знати ворога», але вже з перших абзаців вступу я відчув отруйний смак жертво-агресивної позиції (чи агресивно-жертвенної) і маніпуляцій, тож відклав це «приємне» читання до часів, коли буде ресурс його перетравити.

Мені приємно із жіночними жінками, де не треба боротися за своє право бути чоловіком, більш того, де іноді ти не можеш інакше бути, як лише у ролі «справжнього» чоловіка (а це справжній челлендж). Де не треба потерпати від чужих травм і комплексів, які видаються за щось здорове і вірне. Де не треба бути об’єктом агресії (прямої чи прихованої), бо хтось ненавидить свого батька чи якось злочинця, який, так склалося, був теж чоловіком. І приємно з жіночною жінкою - це зовсім не значить комфортно, це якраз сильний вихід за межі комфорту, психологічно комфортно і зручно якраз із феміністками, де не треба нічого робити (окрім як закрити очі на деякі їхні проблеми), де все зводиться до суто ділових домовленостей, сухої взаємоповаги і т.д. Мені не складно бути «ідеальним чоловіком» для феміністок і чоловіконенависниць, бо я досить толерантний, бо моя мужність завуальована і вони рідко її помічають, тож я рідко накладаюся на їхній «образ ворога». Однак це не значить, що я на їхньому боці, хоч бувало, що мене звинувачували і у «фемінізмі».

Однак найкраще із жінками, у яких є певна здорова частка мужності, якийсь сильний внутрішній стержень, і при цьому справжня жива жіночність. Бо рожевий киселик абсолютної жіночності, з його повною аморфністю, мінливістю, непостійністю, хаосом і підпорядкованістю (зазвичай укупі із тонною «жіночних» маніпулятивних технік), це теж не для мене, я до такого патріархального раю ще не доріс :-).


середа, 25 травня 2016 р.

Червона пустеля (Il deserto rosso, 1964)



«Червона пустеля» Антоніоні — це фільм про екзистенційну ізоляцію, невроз чи про те, як індустріалізація викликає відчуження поміж людьми?

Екзистенційна ізоляція як головна тема — це надто просто і очевидно, щоби бути правдою. Невроз? Так, фільм про невроз, але не міг же Антоніні витратити свій геній, аби зробити візуальний посібник для студентів-психологів. Відчуження як наслідок сучасного індустріального суспільства теж надто банальна тема. Антоніоні значно глибший. Тож це все, як на мене, невірно. Це також не фільм про «красу індустріального», як Антоніоні десь говорив, я певен, то просто жарт. Там звичайно все дуже красиво, але ця холодна краса пекла.

Мені здається, що це фільм про невроз як про єдину можливу спробу вижити у сучасному суспільстві, спробу жити тут, не втрачаючи контакту з реальністю, з осмисленістю того, що відбувається насправді.
Це також фільм про пекло, в особистісному сенсі, про «внутрішнє пекло», як про радикальне відчуження та неможливість комунікації, койнонії. Антоніні навряд чи віруючий, але в нього дуже точно вдалося це передати. «Двері пекла замкнені зсередини» — ця теологічна фраза цілком характеризує цей фільм Антоніоні, як і попередній у циклі («Затемнення»).

Героїня кидає наприкінці «Ти мені не допоміг», що якраз добре показує, як вона себе замкнула. Звинувачення ледь знайомій людині, від якого вона очікувала неможливого. Вона хоче, щоб її розуміли, але що вона зробила, щоб зрозуміти його? Цей герой взагалі загадка, він для неї чи то проекція, чи то спроба за щось вчепитися, у нього немає характеру, майже нічого не зрозуміло, а оскільки все показується з її точки зору, то виглядає, що і вона нічого не розуміє. Але хоче, щоби розуміли її, і допомагали їй. І все одно вона викликає симпатію, бо вона єдина, хто дійсно живе, хто бореться і прагне знайти якісь відповіді. Хто не порожня. Так, вона хвора, але ця хвороба може бути чи не єдиним способом жити тут. Герой же... Він дивиться такими розуміючими очима, слухає її трохи, не сперечається з нею, але це все ілюзія розуміння. Все що він може їй дати, це просто переспати з нею, а це може дати їй і п’яний матрос-іноземець наприкінці фільму, який не розуміє жодного її слова. Для розуміння потрібні велетенські зусилля, і вони потрібні з обох сторін.

Антоніоні лишає ключі для виходу із цього пекла ізоляції, тож його фільми далеко не такі безнадійні і похмурі як фільми Трієра, Берґмана чи Ханеке, які, можливо, просто виливали на екран власне внутрішнє відчуття порожнечі і відчуження. Антоніоні знає про відчуження, але знає він і про невідчуження. Може вони з Берґманом і померли в один день, щоб Антоніоні розповів тому про справжню койнонію.

Головний ключ — це Джуліана, вона страждає, але вона живе. Інші не страждають, але і не живуть, вони мертві і порожні, може крім однієї іншої жінки, яка теж чула крик (алюзія на перший фільм циклу?). Їй навряд чи потрібна якась особлива допомога, тож вона шукає не там. Хоча сама собі вона теж особливо не допоможе, принаймні не на такій стадії неврозу як у неї. Вихід здається очевидним, це розуміння і спілкування, без «допомог», як койнонія. Антоніноні показував елементи такого у перших трьох фільмах циклу, однак від фільму до фільму герої рухалися до все більшого відчуження, і в цьому фільмі спілкування вже немає зовсім. Героїня хвора, але не в сенсі грипу чи раку, а в сенсі зламаної ноги. Ясно, що вона не може вести себе так, як люди з двома здоровими ногами (чи взагалі без ніг), як би не намагалася і як би інші не намагалися не помічати її зламану ногу. Однак це не щось абсолютно безвихідне і порожнє. Це боляче, але це життя. Треба прийняти свою зламану ногу і жити з нею. І вона не відчужена повністю, хай у її екранному просторі це і так. І Антоніоні, який її створив, не відчужений, навіть якщо почувався так іноді. Бо є люди, які розуміють це все і дякують оплесками після фільму в кінотеатрі навіть через 50 років після прем’єри в абсолютно іншому куточку світу.