вівторок, 29 січня 2019 р.

Церкви Христа

Церква Христа у Вашингтоні

Церкви Христа (Churches of Christ) — це автономні християнські конгрегації (громади), що поєднані спільним віровченням і практикою. Вони поширені переважно у США і є однією з кількох гілок, що виникли під час американського реставраційного руху (Друге велике пробудження). Вони стверджують, що їхнє віровчення і практика ґрунтуються безпосередньо на Біблії, і вважають себе ідейними та практичними нащадками ранньохристиянської церкви, описаної у Новому Заповіті[1].

Реставраційний рух, у свою чергу, був спробою повернутися до первісного вчення та практики Нового Заповіту. Американський реставраційний рух пов’язаний з іншими реставраційними та євангелічними рухами і виник у США у 19 столітті. Найвідоміші постаті цього руху: Роберт Сендмен, Джеймс О’Келлі, Ебнер Джонс, Еліас Сміт, Райс Гаґард, Томас Кемпбелл, Александр Кемпбелл, Вальтер Скотт і Бартон Стоун. Прихильники цього руху не вважали, що створюють нову організацію, а прагнули «воз’єднати усіх християн в одне тіло за типом ранньої церкви Нового Заповіту»[2]. Вони використовували назви «Церква Христа», «Християнська Церква» та «Учні Христа», бо надавали перевагу узагальнюючим і об’єднуючим біблійним виразам, а не термінам, які наголошують на відмінностях.

До релігійного перепису 1906 року у США усі реставраційні конгрегації вважалися однією деномінацією. Та з розвитком руху виникла незгода між тими, хто робив акцент на об’єднанні якомога більшої кількості християн, і тими, хто робив акцент на реставрації ранньої церкви. Відповідно, виникли розбіжності і в інтерпретації Біблії. Церкви Христа вважали неможливим здійснювати у церквах служіння, які не згадуються у Новому Заповіті, тоді як Християнська церква (Учні Христа) дозволяла всі практики, які безпосередньо не заборонені у Новому Заповіті[3]. У переписі 1906 року гілки вже зазначалися окремо.

Реставраційних рух розвивався також і в інших регіонах ще з 18 століття (Великобританія)[4], тож наразі Церкви Христа помітно представлені і за межами США.

середа, 16 січня 2019 р.

Ханаанська література

Ханаанський скарабей із Самарії

Ханаанська література — загальний термін на позначення літератур народів Ханаану (територія сучасних Ізраїлю, Палестини, Лівану, частини Сирії та Йорданії) за виключенням давньоєврейської літератури. Термін досить суперечливий, бо до ханаанської літератури не включають давньоєврейську літературу, яка формувалася і побутувала у цьому ж регіоні, а стародавні євреї етнічно й лінгвістично були близько споріднені з іншими ханаанськими народами і відрізнялися від них лише релігією. Водночас уґаритська й фінікійська літератури, які зазвичай розглядаються у межах терміну, достатньо різні культурно, щоби розглядати їх разом. Загалом до ханаанської літератури зараховують: ранньоханаанські написи (до чіткого виокоремлення фінікійської, уґаритської і давньоєврейської мов), ханаано-аккадські Амарнські листи, уґаритську, фінікійську, моавську, аммонську, едомську та філістимську літератури. Останні чотири представлені лише кількома написами. Уґаритська література зберіглася дуже добре завдяки клинописному архіву глиняних таблиць Уґарита. Фінікійська література, найімовірніше, була найбагатшою з усіх, але майже не вціліла, бо тексти записувалися на папірусі, який не зберігається довго у вологому кліматі Ханаану.

неділя, 6 січня 2019 р.

Уґаритська література


Уґаритська література (угаритська) — мала література півночі стародавнього Леванту, яка створювалася уґаритською мовою (центральносемітська група семітських мов) у місті-державі Уґарит (нині північно-західна Сирія) з 14 і до початку 12 століття до Р.Х. Завдяки віднайденню великого клинописного архіву на глиняних табличках, що містить, зокрема, і художні тексти, ця «мала» література одного містечка стала не такою вже й малою, як за обсягом, так і за значенням. Це єдина західносемітська (ханаанська) література 2 тисячоліття до Р.Х., що вціліла настільки добре, якщо не рахувати давньоєврейську літературу, котра збереглася завдяки значно пізнішим записам усних переказів. Уґаритські тексти відіграють надзвичайно важливу роль в юдаїці та біблійних студіях. Уґаритська література пов’язана з фінікійською, однак більшість дослідників усе ж розглядають її окремо, оскільки Уґарит не входив до Фінікії, а підпорядковувався Хетському царству і мав тісні зв’язки з хуритами.

Вцілілі уґаритські літературні пам’ятки — це записи фольклорних поетичних творів (міфи та епос), а також храмові ритуали («сценарії» дій) та інші культові тексти. Ці жанри загалом близькі до відповідних у хетській та хуритській літературах, але представляють цілком відмінну західносемітську культуру та релігію. Ще велике значення мають приватні і дипломатичні листи, які дозволяють краще зрозуміти контекст. В уґаритських архівах також знайдені численні тексти аккадською мовою.

Фрагмент із «Циклу про Ваала»

четвер, 20 грудня 2018 р.

Пантелеймон (Родопулос). Територіальні юрисдикції відповідно до православного канонічного права. Феномен етнофілетизму у наш час


Стаття грецького каноніста митрополита Пантелеймона (Родопулоса), де він докладно розглядає православне канонічне право стосовно еклезіології і зокрема територіальних юрисдикцій і прав Вселенського Патріархату. У статті також обговорюється єресь філетизму, на який нині страждають мало не всі Помісні Церкви.
Переклад з англійської: Дмитро Кузьменко. Український переклад вперше опублікований у березні 2008 року на одному з тодішніх сайтів УПЦ (МП).

понеділок, 10 грудня 2018 р.

Уґаритські тексти

Уґаритський клинопис
Перелік уґаритських літературних (і пов’язаних з літературою) текстів і бібліографія основних видань текстів. Загалом корпус уґаритських текстів налічує близько 1500 таблиць, що відносяться до 13-12 століть до Р.Х. Також в Уґариті було знайдено чимало табличок аккадською і хуритською мовою.

пʼятниця, 23 листопада 2018 р.

Православні і автокефалія

Ситуація з православ’ям в Україні надзвичайно складна не через наявність/відсутність автокефалії, а через те, що його тут практично немає. Із людей, які називають себе православними… Ні, навіть не так, із людей, які регулярно ходять в церкву і хоча б кілька разів на рік беруть участь у сповіді та євхаристії, православними християнами можна назвати ну десь 10-20%. Кількість може сильно різнитися залежно від конкретних парафій, але загалом десь так. А з тих, хто просто називає себе «православним», добре якщо 1% набереться. В Росії ситуація ще гірша.

Тож всі пафосні пристрасті навколо автокефалії — це річ суто політична і громадянська, з християнством це нічого спільного не має. Однак можна спробувати подивитися на це і з християнської точки зору. Тільки доведеться почати з дуже незручного питання: а хто такі православні?

вівторок, 13 листопада 2018 р.

Фінікійська література


Фінікійський текст
Фінікійська література — це література фінікійських міст (Бібл, Тір, Сідон тощо) на території Ханаану і Леванту, що писалася фінікійською мовою (семітська група афроазійських мов), а також література західних фінікійських колоній (передовсім Карфагену), яка створювалася різновидом фінікійської — пунічною мовою.

Фінікійська література була дуже багатою і справила величезний вплив на писемність сусідніх народів і країн, зокрема на стилістику та сюжетні мотиви біблійних текстів. Це, імовірно, найбільша і найзначніша «втрачена література», адже дійшло від неї зовсім небагато, оскільки записувалися тексти на недовговічних папірусах, які у вологому кліматі регіону не могли довго зберігатися. Тексти фінікійською мовою датуються від 11 століття до Р.Х. до 4 століття після Р.Х. і збереглися у понад 10 000 фрагментів написів на камінні і кераміці[1], більшість із яких, утім, не мають особливої літературної цінності. За жанром це надгробні і будівельні написи, присвяти, тексти з історичним змістом, листи. Відомі літературні та історіографічні фрагменти у переказах і цитатах пізніших давньогрецьких та латинських авторів. З фінікійською літературою близько споріднена уґаритська література, котра зберіглася значно краще завдяки великому клинописному архіву в Уґариті, а також інші стародавні семітські літератури регіону (давньоєврейська, арамейська, аммонітська, моавітська, едомська).