неділя, 25 вересня 2016 р.

Життя інших

Мені подобаються фільми про шпигунів. Це, можливо, і не таке моє улюблене жанрове кіно як нео-нуар про приватних детективів чи космічна опера, але дивлюся часто. Шпигунське кіно для мене це не Джеймс Бонд (колись у юності трохи дивився, але це дурниця) і подібне, а більш реалістичні історії. Полюбив я їх після того, як мені порадили фільми за романами Джона Ле Карре. Де немає ніяких супергероїв, а звичайні люди, суміш детективу, нуару і драми. Є у цих белетристичних історіях щось архитепічне, про неясність і позірну відносність для людини межі між добром і злом (і при цьому її реальну чіткість і конкретність), про зраду, про обов’язок, про відповідальність, про честь. І про самотність. Мені здавалося, що кращими подібними фільмами були «Шпигун, що прийшов з холоду» (1965) та «Шпигун, вийди геть!» (2011). Цікавий контраст між зовнішньою флегматичністю та тим, що відбувається всередині.

Напевне, це теж те, що приваблює — шпигун у цих фільмах є звичайною людиною, але яка здатна повністю себе контролювати і приховувати свої справжні емоції. Щось подібне бувало і в деяких кримінальних нуарах, як «Перехрестя Міллера» (і його прототип «Скляний ключ»).

Багато що у цих шпигунських фабулах дозволяє загорнути в обгортку жанрового фільму більш глибокий зміст, або відсилання до нього.

Щойно ж я подивився ще кращий фільм за лекаррівські: «Життя інших» (2006). Можливо, він не так захоплює стилістично і візуально, як останні фільми за Ле Карре, але драматично він прекрасний. Дивно, як на такому не дуже приємному матеріалі вдалося зробити настільки естетичну і тонку історію.


пʼятниця, 8 липня 2016 р.

Фемінізм

У мене часто викликає агресію фемінізм, у тих формах, у яких я із ним стикаюся (навіть дуже м’яких).

Причина в тому, що я почуваю від феміністок агресію до себе як до чоловіка (від ледь відчутної пасивної, часто неусвідомленої ними самими, до відкритої ненависті), і почуття агресії у відповідь цілком логічне. При цьому вони (мова про друзів) можуть скільки завгодно поважати мене як особистість, навіть щиро любити (і я щиро люблю їх у відповідь), але оце чітке відчуття, що вони ненавидять у мені те, що є дуже важливою частиною мого Я, що конституює його у цілісності, оце завжди лежить тінню між нами. Тому зазвичай я від них дистанціююся, особливо звідтоді як усвідомив оцю свою чоловічу частину і як мені її часто не вистачає (бо виріс і сформувався я серед жінок, і все ще лишаються дуже «жіночним» за характером).

Ще я не розумію, чому феміністки асоціюють із загрозами з боку «мужності» ексгібіціонізм і педофілію. Як на мене, то обидва відхилення якраз явно пов’язані із домінацією у чоловіка жіночого начала. І взагалі весь цей пошук джерела насильства над жінками у мужності — це страшна неправда і підміна понять. Насильство не пов’язане зі статтю, люди чинять однакову кількість насильства незалежно від статі, просто кожен послуговується доступними йому способами — жінка своїми, а чоловік своїми.

Тому вся ця боротьба за права жінок, особливо у наш час і в нашій країні, — це на 90% неправда, викривлення і підміна понять. Замість справжньої боротьби зі злочинністю, з неврозами і психологічними відхиленнями, із залежністю, із ролевими карпманівськими іграми, із нездоровою ситуацією в професійних стосунках, замість цього створюють штучний образ ворога, який немає нічого спільного зі справжніми причинами насильства і зла.

Один із моїх улюблених філософів — це Ганна Аренд, жінка, яка стала одним із найвизначніших філософів ХХ століття і при цьому лишилася справжньою жінкою, і плювала, у прямому сенсі, на фемінізм. Це також людина, яка не йшла на поводу у стереотипів і масової істерії, яка прозрівала правду, часто дуже неприємну правду, і мала мужність говорити про неї — як у випадку її «Есе про банальність зла», за яке її, єврейку, яка з дитинства зазнавала переслідувать і сама сиділа у концтаборі, цькували єврейські ж організації, бо вона говорила дуже незручні для них речі. Бо справа не в демонах нацистах і бідолашних євреях, (як і не в демонах чоловіках, і бідолашних жінках), а в тому, що зло банальне, і прорости і розквітнути пишним цвітом воно може будь-де, були б сприятливі умови, а сприятливі умови можуть бути створені лише зусиллями (чи відсутністю спротиву) усіх сторін.

А от Симона де Бовуар — це точно не моє. Я вже купив «Другу стать» і точно хочу це прочитати, хоча би щоб «знати ворога», але вже з перших абзаців вступу я відчув отруйний смак жертво-агресивної позиції (чи агресивно-жертвенної) і маніпуляцій, тож відклав це «приємне» читання до часів, коли буде ресурс його перетравити.

Мені приємно із жіночними жінками, де не треба боротися за своє право бути чоловіком, більш того, де іноді ти не можеш інакше бути, як лише у ролі «справжнього» чоловіка (а це справжній челлендж). Де не треба потерпати від чужих травм і комплексів, які видаються за щось здорове і вірне. Де не треба бути об’єктом агресії (прямої чи прихованої), бо хтось ненавидить свого батька чи якось злочинця, який, так склалося, був теж чоловіком. І приємно з жіночною жінкою - це зовсім не значить комфортно, це якраз сильний вихід за межі комфорту, психологічно комфортно і зручно якраз із феміністками, де не треба нічого робити (окрім як закрити очі на деякі їхні проблеми), де все зводиться до суто ділових домовленостей, сухої взаємоповаги і т.д. Мені не складно бути «ідеальним чоловіком» для феміністок і чоловіконенависниць, бо я досить толерантний, бо моя мужність завуальована і вони рідко її помічають, тож я рідко накладаюся на їхній «образ ворога». Однак це не значить, що я на їхньому боці, хоч бувало, що мене звинувачували і у «фемінізмі».

Однак найкраще із жінками, у яких є певна здорова частка мужності, якийсь сильний внутрішній стержень, і при цьому справжня жива жіночність. Бо рожевий киселик абсолютної жіночності, з його повною аморфністю, мінливістю, непостійністю, хаосом і підпорядкованістю (зазвичай укупі із тонною «жіночних» маніпулятивних технік), це теж не для мене, я до такого патріархального раю ще не доріс :-).


середа, 25 травня 2016 р.

Червона пустеля (Il deserto rosso, 1964)



«Червона пустеля» Антоніоні — це фільм про екзистенційну ізоляцію, невроз чи про те, як індустріалізація викликає відчуження поміж людьми?

Екзистенційна ізоляція як головна тема — це надто просто і очевидно, щоби бути правдою. Невроз? Так, фільм про невроз, але не міг же Антоніні витратити свій геній, аби зробити візуальний посібник для студентів-психологів. Відчуження як наслідок сучасного індустріального суспільства теж надто банальна тема. Антоніоні значно глибший. Тож це все, як на мене, невірно. Це також не фільм про «красу індустріального», як Антоніоні десь говорив, я певен, то просто жарт. Там звичайно все дуже красиво, але ця холодна краса пекла.

Мені здається, що це фільм про невроз як про єдину можливу спробу вижити у сучасному суспільстві, спробу жити тут, не втрачаючи контакту з реальністю, з осмисленістю того, що відбувається насправді.
Це також фільм про пекло, в особистісному сенсі, про «внутрішнє пекло», як про радикальне відчуження та неможливість комунікації, койнонії. Антоніні навряд чи віруючий, але в нього дуже точно вдалося це передати. «Двері пекла замкнені зсередини» — ця теологічна фраза цілком характеризує цей фільм Антоніоні, як і попередній у циклі («Затемнення»).

Героїня кидає наприкінці «Ти мені не допоміг», що якраз добре показує, як вона себе замкнула. Звинувачення ледь знайомій людині, від якого вона очікувала неможливого. Вона хоче, щоб її розуміли, але що вона зробила, щоб зрозуміти його? Цей герой взагалі загадка, він для неї чи то проекція, чи то спроба за щось вчепитися, у нього немає характеру, майже нічого не зрозуміло, а оскільки все показується з її точки зору, то виглядає, що і вона нічого не розуміє. Але хоче, щоби розуміли її, і допомагали їй. І все одно вона викликає симпатію, бо вона єдина, хто дійсно живе, хто бореться і прагне знайти якісь відповіді. Хто не порожня. Так, вона хвора, але ця хвороба може бути чи не єдиним способом жити тут. Герой же... Він дивиться такими розуміючими очима, слухає її трохи, не сперечається з нею, але це все ілюзія розуміння. Все що він може їй дати, це просто переспати з нею, а це може дати їй і п’яний матрос-іноземець наприкінці фільму, який не розуміє жодного її слова. Для розуміння потрібні велетенські зусилля, і вони потрібні з обох сторін.

Антоніоні лишає ключі для виходу із цього пекла ізоляції, тож його фільми далеко не такі безнадійні і похмурі як фільми Трієра, Берґмана чи Ханеке, які, можливо, просто виливали на екран власне внутрішнє відчуття порожнечі і відчуження. Антоніоні знає про відчуження, але знає він і про невідчуження. Може вони з Берґманом і померли в один день, щоб Антоніоні розповів тому про справжню койнонію.

Головний ключ — це Джуліана, вона страждає, але вона живе. Інші не страждають, але і не живуть, вони мертві і порожні, може крім однієї іншої жінки, яка теж чула крик (алюзія на перший фільм циклу?). Їй навряд чи потрібна якась особлива допомога, тож вона шукає не там. Хоча сама собі вона теж особливо не допоможе, принаймні не на такій стадії неврозу як у неї. Вихід здається очевидним, це розуміння і спілкування, без «допомог», як койнонія. Антоніноні показував елементи такого у перших трьох фільмах циклу, однак від фільму до фільму герої рухалися до все більшого відчуження, і в цьому фільмі спілкування вже немає зовсім. Героїня хвора, але не в сенсі грипу чи раку, а в сенсі зламаної ноги. Ясно, що вона не може вести себе так, як люди з двома здоровими ногами (чи взагалі без ніг), як би не намагалася і як би інші не намагалися не помічати її зламану ногу. Однак це не щось абсолютно безвихідне і порожнє. Це боляче, але це життя. Треба прийняти свою зламану ногу і жити з нею. І вона не відчужена повністю, хай у її екранному просторі це і так. І Антоніоні, який її створив, не відчужений, навіть якщо почувався так іноді. Бо є люди, які розуміють це все і дякують оплесками після фільму в кінотеатрі навіть через 50 років після прем’єри в абсолютно іншому куточку світу.

понеділок, 8 лютого 2016 р.

Відділ убивств (Homicide, 1991)

Режисер і сценарист Девід Мемет. Оператор Роджер Дікінс. Композитор Еларік Дженс. У ролях: Джо Мантенья, Вільям Мейсі, Вінсент Гуастаферро, Дж.Дж. Джонстон. Жанри: трилер, драма, кримінальний, детектив. 102 хв.

Детективу із відділу розслідування вбивств доручають супроти його волі займатися справою вбивства старої єврейки, власниці крамниці. Коли він береться за розслідування, то втягується у заплутану змову і вперше починає задумуватися над своїм єврейським походженням...

Багато нео-нуарів мені доводилося передивитися, оскільки я, по-перше, люблю цей жанр, а, по-друге, хочу докладно розібратися у класичному нуарі і нео-нуарі, а також у пов’язаному з ним літературному жанрі hard-boiled detective (зокрема, я перекладаю один з романів Чандлера і хочу зробити до нього докладні примітки).

Після понад сотні переглянутих нео-нуарів є вже досить стале уявлення про те, чого слід очікувати від подібного фільму. Більшість ходів наперед вгадуються, тож лишається або насолоджуватися гарною операторською роботою, візуальним рядом, акторською грою і музикою, або ж навпаки кривитися від цього всього. Однак іноді трапляються дуже несподівані картини і «Відділ убивств» — одна з них.

понеділок, 21 грудня 2015 р.

Хурритська література

Хурритський текст
Хурритська література – це література хурритів, народу північної Месопотамії 2 тисячоліття до Р.Х, і їхнього царства Міттані. Збереглася переважно у пізніших записах (транскрипціях) і перекладах хеттів в архіві хеттських царів у Хаттусі. Охоплює період з 21 до 13 століття до Р.Х.

Головна частина хурритської літератури – це міфологічні тексти, які, на відміну від хаттських і хеттських, досить слабко пов’язані з ритуалом. Хурритська міфологія суттєво вплинула на міфологію хеттів, а також давніх єгиптян і греків.

субота, 12 грудня 2015 р.

Хаттська література

Хаттська брама
Хаттська література – найдавніша література Малої Азії (нині Туреччина), що створювалася вірогідно безписемною неіндоєвропейською хаттською мовою і збереглася у пізніших клинописних хеттських записах та перекладах 17-13 тисячоліття до Р.Х.

Збереглися переважно тексти обрядових пісень, які містять паралелі з відповідними давньоєгипетськими, давньогрецькими та давньоісландськими творами, записи ритуалів та міфологічних оповідей. Переважна кількість текстів збереглася у фрагментах, тексти без паралельного хеттського перекладу розшифровані не до кінця.

неділя, 6 грудня 2015 р.

Аккадська література

Бібліотека царя Ашубарніпала
Аккадська література (вавилонська, ассирійська, ассиро-вавилонська) – це стародавня література, написана аккадською мовою (ассирійським та вавилонським діалектами) у Месопотамії (Ассирія і Вавилонія) у період від середнього бронзового віку до залізного віку (орієнтовно від 23 до 6 століття до Р.Х.)[1].

Аккадська література виходить з шумерської літературної традиції і також складається передовсім із міфологічних оповідей, культової поезії, історичних і правових текстів, наукових праць, листів та інших традиційних для того часу форм.

Збереглося близько півтори тисячі аккадських текстів, половина з яких у фрагментарному вигляді. Найбільш поширеними (за кількістю текстів, які збереглися) були: провіщення, лексичні списки, ритуальні заклинання, лікувальні замовляння, історичний та міфологічний епос, байки та приказки[2].