неділя, 19 квітня 2020 р.

«Мімезис» Еріха Ауербаха


«Мімезиса» Еріха Ауербаха — це дійсно фундаментальна праця, важлива не лише для філології загалом і літературознавства зокрема, а й для історії та теорії мистецтва, культури, історії в цілому та, певно, і для інших гуманітарних дисциплін.

Однак, її треба вміти читати, правильно увійти в її розуміння, адже якщо братися до неї наскоком, без належних базових знань із літературознавства чи мистецтвознавства, то текст або швидко набридне, або читач пройдеться по ньому, як про набору суб’єктивних есеїв без чіткої теорії та методології.

Насправді, тут є і теорія, і методологія, і вони вражають своєю фундаментальністю, але це все дуже завуальовано в силу різних причин: по-перше, ця книга є «практичною апробацією» теоретичних побудов, викладених у попередній роботі Ауербаха («Данте як поет земного життя»), по-друге, писалася вона під час другої світової в еміграції у Стамбулі, без доступу до наукових публікацій, тому стилістично написана як есей, без зносок і посилань на наукову літературу. Книга на 90% складається з докладного літературознавчого і стилістичного аналізу низки художніх текстів, з увагою до дрібниць, часто маргінальних, майже без висновків і узагальнень. Насправді, загальна сукупність проведеного аналізу, структура і послідовність викладу ведуть до цих висновків і узагальнень, до яких читач мав би дійти сам. Якби ж тільки сучасна людина могла так довго тримати концентрацію й увагу: 500 сторінок дрібного тексту, який читати треба повільно й обдумуючи (не тому, що текст складний, а тому, що провокує на міркування й співставлення з власним досвідом читання та розуміння згадуваних літературних творів).

середа, 5 лютого 2020 р.

Девід Бентлі Гарт. Атеїстичні марення: християнська революція та її модні вороги (Вступ)

Ця книга в жодному сенсі не є строго об’єктивною історичною працею. Повне відсторонення неможливе навіть для найрозсудливіших із істориків, оскільки писання історії вимагає причинно-наслідкової оповіді, що неминуче є актом інтерпретації, котрий за своєю природою не може цілковито вивільнитися від суб’єктивності. Та я не історик, у жодному разі, тож навіть не намагатимуся відсторонитися. У цій роботі мої суб’єктивні упередження є прозорими й нестримуваними, а мої аргументи певною мірою навмисне посилені (або можуть такими здаватися). Гадаю, доцільно визнати це на початку, хоча б для уникнення подальших звинувачень у претензіях на об’єктивність чи нейтралітет заради введення читача в стан піддатливої довірливості. Написане мною — це передовсім «історичний есей», що не є вільним від упередження й має за першочергову мету відстоювання докладного розуміння впливу християнства на розвиток західної цивілізації.

четвер, 16 січня 2020 р.

Що таке академічна художня освіта і чи потрібна вона в наш час?

У широких масах побутує думка, що «академічна художня освіта» — це та освіта, яка дається в навчальних закладах, що мають назву «академія мистецтва». Колись (у 19 столітті) це дійсно було так, але зараз це вже не відповідає дійсності. В абсолютній більшості навчальних закладів, які називаються «академіями мистецтва», викладається все, що завгодно, окрім академічної художньої освіти. На пострадянському просторі в 1990-тих ще були живі справжні академічні традиції, але зараз вони вже майже всюди викорінені доблесними зусиллями керівників цих закладів чи міністерськими реформами. Безперервні академічні традиції присутні в багатьох художніх навчальних закладах у США, переважно на західному узбережжі, де технічна майстерність завжди ставилася в основу художньої освіти, а також у поодиноких навчальних закладах у Західній Європі. У нас це вимираючий (якщо ще не мертвий) вид.