неділя, 25 січня 2015 р.

Книжкове поповнення

Завітав на Петрівку і дещо поповнив свою бібліотеку:

Власне, їхав за Бартом і Ямпольським, але від букіністики не зміг стриматися через ціни (10-20 грн за книгу), а Вайльда і Леві купив в Ашані за теж досить демократичними цінами.

неділя, 18 січня 2015 р.

Моя бібліотека

Багато разів пробував я зробит повний перелік своїх книг, однак це майже непідйомне завдання - їх кілька тисяч і вони розкидані по чотирьох помешканнях у різних містах. Однак перефотографувати полиці цілком реально, тож я вирішив почати це робити.

пʼятниця, 16 січня 2015 р.

«Дорога» Фелліні


Фільм дуже глибокий, дуже серйозний і дуже талановито зроблений, тут ніяких питань немає. Однак досі я завжди сприймав Фелліні як життєствердного і оптимістичного режисера, що мені і подобалося. Це яскраво видно в "Амаркорді" чи навіть у "Ночах Кабірії" - попри різні трагічні моменти, життя прекрасне, і є сенс радіти йому. Цей же фільм зовсім інший. Нібито все те саме, але тут переходиться певна межа, за якою ще можна радіти життю. Цей фільм більше про те, що життя жорстоке і трагічне, і будь-які спроби знайти у ньому сенс і пробувати йому радіти приречені. Це не доходить до такого безпросвітного песимізму, як у деяких інших режисерів, але все таки життєствердності вже немає. Або майже немає. Все таки Фелліні лишає промінчики.
Можливо, Фелліні хотів показати, що сенс все таки є, що герой насправді-то любив героїню, але... На фоні всього того, що там показано, та любов така дріб’язкова (якщо її взагалі можна так назвати), що скоріше підкреслює відсутність будь-якого сенсу, абсурдність життя. З іншого боку, може бути, що показано те, як Джельміна змінила Дзампано, тобто хай і дорогою ціною, але сенс у її існуванні був. Однак це теж якось не те...

Як і кожен геніальний фільм, розуміти тут все можна по-різному. Для мене це також фільм про ізольованість людей один від одного і про неможливість взаєморозуміння у світі. Справа ж не в тому, що хтось хороший, а хтось поганий - там все так зроблено, що нікого особливо поганим і не назвеш. Чи янгольськи хорошим. Усі роблять дурниці. Просто у когось вони призводять до більш трагічних результатів. Справа в тому, що вони просто нездатні зрозуміти один одного. Нездатні до якогось діалогу. Кожен щось говорить, намагається щось сказати, але або те, що він говорить, не відповідає тому, що він хоче сказати, або його просто не слухають.
Фільм, власне, є ілюстрацією отого прагнення людини до розуміння (яке, можливо, навіть більш глибоке, ніж прагнення до любові) і того, як це прагнення постійно розбивається. Хоча, можливо, воно все ж приносить якийсь результат. Може в мистецтві.

Мені одразу спало на думку порівняння з "Пейзажем у тумані" Тео Ангелопулоса. Може бути, що Ангелопулос навіть свідомо робив якісь відсилання до Фелліні, надто вже схожі деякі сцени (наприклад, у фургоні). Однак при тому, що фільм Ангелопулоса нібито значно більш трагічний, у ньому відсутній будь-який гумор, однак при цьому він набагато світліший і дійсно якимось дивним чином життєствердний. Можливо, тут різниця у світогляді режисерів, які чимось схожі ситуації неминучості страждань і ізольованості людської душі, показують в різному світлі. Ангелопулос, як віруючий, через призму дуже оптимістичну, з прикінцевим віднайденням "батька", тобто віднайденням розуміння. У Фелліні ж, як атеїста, все виглядає значно більш песимістично, хоч він, напевне, і пробував показати хоч якийсь позитив.

четвер, 15 січня 2015 р.

Нотатки про мистецтво: Зв’язки

Для будь-якого твору мистецтва зв’язки не менш важливі, ніж сам твір. Я роздумував останнім часом трохи над контемпорарі арт (не думаю, що доцільно це перекладати), зокрема над ready-made, і саме це наштовхнуло на розуміння надважливої ролі зв’язків.
Марсель Дюшан «Фонтан» (1917)
Власне, велика кількість контемпорарі арту — це порожні знаки (термін з семіотики), але не прості, а введені у поле зв’язків. «Глокая куздра штеко бодланула» — відома кожному філологу фраза. Повідомлення може складатися з порожніх знаків, які нічого не означають, але якщо при цьому вони знаходяться у потрібних синтаксичних зв’язках і у потрібній морфологічній формі, то воно виглядає ніби правильним. Ніби дійсно реченням, яке навіть несе якийсь приблизно зрозумілий зміст («хтось комусь якось щось зробив»). Так і в контемпорарі арт — ти вносиш будь-що, будь-який порожній знак, у мистецьке поле (на виставку, наприклад), і це вже породжує певні зв’язки. Це здається легко, хоч насправді це зробити не легше, аніж придумати оту лінгвістичну фразу. Дюшан же не взяв перший ліпший пісуар, він ретельно його вибирав, він думав куди і як його відправити, в якому контексті подати, як його підписати, там купа різних складних зв’язків, які і зробили той порожній знак культурною подією. Думаю, що зараз багато з молодих у нас цього не розуміють, вони думають, що якщо виставити шопопало, то там автоматично з’являться зв’язки. Не з’являться. Просто сучасне мистецтва тут майже ніхто все одно не розуміє (причому навіть серед наших мистецтвознавців), тож і не бачать великої різниці між перфомансами Марини Абрамович і перфомансами бердичівського Васі Пупкіна, який закінчив два класи церковноприходської школи художнього училища.

Що цікаво, проблема зв’язків характерна не тільки для нефігуративного мистецтва. Власне, вона навіть більш характерна для фігуративного. Бо якщо взяти не порожні знаки, а знаки, які дійсно щось означають, і просто звалити їх у купу (чи розкласти у рядок), то це буде значно гірше, ніж «Глокая куздра штеко болданула». Це буде щось типу «пішов Сонце дереві яскрава Інструктор з водного плавання». Фігуративісти сидять десь по своїх майстернях, ваяють нерідко класні і технічно досконалі фігуративні роботи, але як подивитися на них, то дуже часто виникають риторичні питання: ну і що? про що це? для чого це? Немає зв’язків, повна відірваність від сучасного культурного поля, а то і від світу взагалі. Безперечно, є виключення, які роблять такі роботи, які просто з часом самі породжуватимуть зв’язки (принаймні, хочеться так думати, бо майстерність там дійсно вражає — приміром Шестопалов). Є також виключення, які думають про зв’язки (ці всі, здається, вже давно на Заході). Однак у нашому світі це має бути правилом, а не виключенням. Сандорфі, Фрейд, Савіль, Гелнвейн і купа інших західних фігуративістів думали про зв’язки не менше, ніж про техніку.
Готфрід Гелнвейн (2005)
Все це до того, що криза мистецтва у нас вочевидь пов’язана у першу чергу не з кризою технічної майстерності («розучилися малювати»), а з тотальною кризою осмислення і катастрофічно низьким інтелектуальним рівнем. Нефігуратив вимагає значно більшого осмислення, але займаються ним переважно ті ж самі випускники НАОМА (це ще в кращому випадку), які прогулювали навіть той десяток нещасних пар з філософії та естетики, що були. Принаймні, складається таке враження, може дещо суб’єктивне. А фігуративісти, які не хочуть опускатися до комерційного мистецтва, потрапляють в іншу пастку — мало хто здатен відрізнити їхні роботи від того, чим торгують на Андріївському узвозі. А ті, хто здатен, не бачать зв’язків, не бачать актуальності, не бачать того, що це частина сучасного культурного процесу, а не просто якісь вінтажні штучки.
Ігор Шестопалов