вівторок, 27 червня 2017 р.

Графічний диплом

23 червня захистив диплом за спеціальністю «графічні мистецтва». Вчився на спеціаліста, бо на магістра у НАОМА банально не існувало контрактних місць, а на бюджеті я вчитися не міг через те, що це моя друга вища освіта. Тому диплом без теоретичної роботи, лише малюнки. Показувати їх поки не буду, бо вони недороблені, там ще працювати і працювати, аби назвати їх повністю завершеними. Ближче до осені покажу.

А поки викладу те, що я про них розповідав на захисті:
Серія графічних робіт «Жінка», по-перше, продовжує тематику, якою я займався останні кілька років навчання в академії: дослідження жіночої образності та психології через графічне втілення. По-друге, це спроба відповісти на головне естетичне питання, яке мене цікавить: яким чином у сучасному мистецькому полі можна продовжувати використовувати класичні графічні та живописні техніки і лишатися при цьому актуальним. 
Існує щонайменше дві відповіді. До першої відповіді я прийшов через психологію. Якщо сучасний художник робить психологічний портрет за допомогою класичних технік, то він, за належної культурної й інтелектуальної бази, ніколи не стане копіювати «старих майстрів». Він просто не зможе цього зробити, навіть якщо намагатиметься, оскільки сучасне бачення людини радикально змінилося. Ми маємо ті знання, які люди ХІХ століття навіть уявити собі не могли. Після глибинної психотерапії Фрейда і Юнґа, ґештальт-терапії, відкриття субособистостей і т.д. вже не можна зробити психологічний портрет, як його робили у XIX столітті. Сучасний художник може вкласти набагато більше інформації у формально реалістичний портрет, аніж це було можливо у ХІХ столітті, а сучасний глядач, який хоч трохи розуміється на психології, зможе всі ці додаткові глибинні шари зчитати. Невроз, фрустрація, депривація, дисоціація, конфлікт субособистостей, аніма, архетипи, витіснення, перенесення і безліч інших тонких психологічних нюансів можна повноцінно передати лише через реалістичний чи гіперреалістичний портрет.
Другу відповідь підказують сучасні філософсько-мистецькі течії, як постмодерні, де успішно існує така течія як гіперреалізм, так і антипостмодерні, наприклад метамодернізм, аналітична естетика, що тісно пов’язана з сучасним американським контемпорарі реалізмом, а також спекулятивний реалізм.

У своїй серії я звернувся до класичних жіночих архетипів: жінка-воїн, жінка-жриця, жінка-природа, жінка-дівчинка, у кожному з яких присутня як світла, так і темна сторона. Я передав ці архетипи через напівміфологічні образи, що частково нагадують богинь скандинавської та кельтської міфології, а частково відсилають до образів масової культури – кіно та відеоігор. При цьому кожен образ я намагався зробити таким, який був би неможливий при створенні у XIX столітті, хоча така графічна техніка була цілком можлива у той час.

Усе це не повноцінні психологічні портрети чи точне візуальне втілення архетипів, це лише референси до певних глибинних жіночих психологічних станів і нюансів.

Мої чотири роботи виконані вугіллям на полотні. При створенні я надихався творчістю таких художників ХХ століття як Ендрю Ваєт та Іштван Сандорфі, а також сучасними художниками: Ароном Візенфельдом, Адамом Міллером, Девідом Джоном Кассаном та Джеремі Ліпкіним.


неділя, 11 червня 2017 р.

Контакт із реальністю і новини

Уже пару років я не дивлюся і не читаю новин, окрім суто наукових і сфери відеоігрової індустрії. Кілька разів мені закидали, що я замикаюся від світу і не хочу бути в контакті з реальністю. Перші рази я лише дивувався і не звертав уваги, бо не вірив, що так дійсно можна думати. Новини = контакт із реальністю? What?

Та коли це стали говорити ближчі друзі, я зрозумів, що треба якось хоча би пояснити позицію. Бо те, що мені видається абсолютно очевидним, виявляється зовсім неочевидним для дуже багатьох.

Починав я з екзистенційної філософії, Бубера та Зізіуласа, але, думаю, це надто складно і надто здалеку. Воно то вірно, це основа світогляду, та більш проста і очевидна причина практична: це елементарна турбота про своє психічне здоров’я. Я бачив, як людина помирає від раку легенів, тому я і під дулом автомата не стану палити цигарки. Я на власній шкірі прекрасно розумію, як новини загострюють невроз (а в декого і психоз), тому не розумію, навіщо так із себе знущатися. Є люди з міцним здоров’ям і які не бояться раку — вони можуть зі спокійним серцем палити цигарки. Є люди з міцними нервами, або ті, які не переймаються тим, аби зберегти здоровий ґлузд і здатність мислити — вони можуть зі спокійним серцем дивитися новини. Нерви у мене не міцні і я хочу мати більш-менш ясну голову для роботи, творчості і наукової діяльності, то нащо мені спеціально себе додатково травмувати? У нас і без новин вистачає травматичних факторів, ліпше давати раду їм. Якщо людина через «контакт з реальністю» у вигляді новин доведе себе до неповносправності і божевільні, то кому з цього буде користь? Та навіть якщо наслідки не будуть такими плачевними, я все одно не розумію навіщо це.

Що дають ці новини? Це ж все симуляція реальності, а не реальність. Справжня реальність та, що поруч зі мною. Війна не в телевізорі, а в сусідові, який повернувся звідти інвалідом. Не голодаючі діти Африки, а хворі близькі. Звичайно, після 11 вересня вся ця концепція симуляції вже не працює так, як раніше, бо тоді чи не вперше люди бачили на екрані те, що дійсно відбувалося, і це, якщо абстрагуватися від коментарів та «аналітики», таки була реальність. Але чи це моя реальність? Що я можу зробити, дивлячись, як у Нью-Йорку люди стрибають із хмарочосів? Отримати заряд адреналіну і насолоджуватися цим під попкорн, як добротною драмою чи саспенсом? Пробудити в собі співчуття і співпереживання, яке від щоденного страждання моїх близьких у мене не проявиться? Люди лише втікають у новини від реальності і від справжнього контакту з нею. Не можна бути в повному контакті з реальністю усієї планети, всіх її закутків. Навіть із реальністю однією країни. Це все неправда, маніпуляція і втеча. Реальність — це тут і тепер. І крапка. На жаль, за межами психотерапевтичного кола люди цього зазвичай взагалі не розуміють, навіть люди розумні.

Знаходячись тут і тепер, я аж ніяк не відгороджуюся від світу. Навпаки, я перебуваю у повному контакті із ним через своє місце і час у цьому світі. Я знаю те, що зачіпає мою особисту частину світу. На моїй карті світу є центральна і західна Україна, є Львів, є Луганськ, але там немає, наприклад, Криму, бо я там ніколи не був і не маю там жодних близьких чи друзів. На моїй карті світу є також Москва, Санкт-Петербург, Париж, Мюнстер, Сієтл і Бельв’ю, і Близький Схід. Десь мої родичі чи друзі, десь наукові чи професійні інтереси. Мої знання про світ, як і знання будь-якої чесної перед собою людини, дуже обмежені і фрагментарні. Лізти дізнаватися якусь інформацію чи новини про щось, до чого я не маю навіть опосередкованого стосунку, це даремна трата часу та ресурсів. Це може бути прокрастинацією чи чимось таким, але користі в цьому жодної (якщо, звичайно, це не сфера професійної діяльності). Можливо, когось це заспокоює і дає ілюзію контролю над ситуацію через позірне знання її. Мене ні. Усе, що дійсно необхідно, я і так дізнаюся від друзів, від випадкових людей на вулиці і в транспорті, зі стрічки у фейсбуці.

Контакт із реальністю відбувається далеко не тільки через географію чи інформацію про події. Я знаю літературу, і мистецтво, і психологію, і лінгвістику, і трохи філософію, знаю про переклад і розробку ігор, знаю про книги і кіно. Все це моя реальність. Однак я практично нічого не знаю про військову справу чи політологію. І це не значить, що мені наплювати на долю України чи що я не патріот. Я чудово знаю, що йде війна, я чудово знаю, що Росія — ворог, я чудово знаю про окуповані території, я погоджуюся, що кожен громадянин у стані війни має робити якийсь внесок. Та тільки я сам знаю найкраще, як саме я можу принести найбільшу користь для своєї батьківщини чи навіть для людства, а не хтось там у телевізорі чи деінде. Я вкладаю гроші, час і ресурси туди, де я точно знаю як це працює і який позитивний ефект для країни і людей це дасть. Наука, образотворче мистецтво, література, книговидання, психотерапія та ігри. Ігри не як розвага чи мистецтво, а як сфера економіки, яку необхідно розвивати, бо це високооплачувані робочі місця → збільшення добробуту населення → покращення всього іншого. Є сотні і навіть тисячі інших сфер і напрямків, усі з яких дуже потрібні, але я поняття про них не маю, і вивчати їх з нуля, не маючи жодного хисту чи спрямованості — це просто кинути напризволяще ті сфери, у яких я можу бути корисним і де, можливо, у деяких вузьких напрямках, крім мене взагалі немає жодного спеціаліста чи просто зацікавлених у тому, щоби стати спеціалістом.

Тому я не слідкую за новинами, окрім тих, які безпосередньо мене зачіпають. Мені не треба знати чим закінчився стоп’ятсотий раунд мінських переговорів чи хто у нас зараз міністр паливної енергетики. Якщо щось у країні серйозно зміниться, то я і так про це дізнаюся. Може когось це шокує, але для мене значно корисніше подивитися трансляцію E3 2017, ніж Падробнасті нєдєлі. І це не егоїзм і не втеча, і не черствість, це якраз спроба бути у максимальному контакті зі справжньою реальністю і спроба привнести у світ якомога більше блага (у розумінні античної філософії).