Психоаналіз і мистецтво

Неміметичне мистецтво, особливо у другій половині ХХ століття, дуже тісно пов’язане із психічними відхиленнями. Я не хочу сказати, що неміметичні автори більш хворі, ніж міметичні. Я думаю, «хворість» приблизно однакова всюди, однак неміметичні автори виставляють свою хворобу напоказ (найбільш талановиті не стільки свою власну, як хвороби сучасного їм суспільства), демонструючи у роботах повний розпад Я (шизофренія), параноїдальні проекції (паранойя) чи ще щось. На відміну від них, міметичні автори (які не більш здорові), намагаються акцентувати увагу не на своїй хворобі чи хворобі суспільства, а на чомусь здоровому у них і в суспільстві, або навіть якщо показують якісь хворі явища, то намагаються говорити про це ніби зі сторони, а не просто залазячи в шкіру хворого і видаючи напоказ чисту параною чи шизофренічне марення.

Я не надто підкований у різновидах психічних розладів, особливо в їхніх крайніх проявах, оскільки традиційна психотерапія, якою я займаюся, зазвичай з цим добром не має справи, бо це царина психіатрії. Однак я починаю розуміти, що доведеться пробувати у цьому розбиратися, бо це досить таки непоганий ключ для адекватного розуміння сучасного мистецтва. До того ж психоаналітична критика — одна із головних методологій в аналізі мистецтва ХХ століття.

Перша думка, яка мені прийшла на думку (і якій я випадково знайшов щойно підтвердження у критичній літературі), це паралель між шизофренією і візуальним розпадом, який демонструють у своїх роботах автори, починаючи від модернізму. Модерністи зверталися до підсвідомого, бо наївно гадали, що там є якась істина чи свобода. Однак ще сам Фрейд говорив, що підсвідоме зовсім не звільнює, радше навпаки, якщо воно неконтрольовано вивільняється, то людина стає рабом абсолютно немотивованої, асоціальної і небезпечної для неї самої та оточуючих поведінки. Пікассо, видається, демонструє якраз саме це — шизофренічний розпад я, розпад будь-якої цілісності і гармонії. Причому показово, що починав він як більш-менш міметичний художник, а потім почався цей розпад, спершу частковий, а потім і абсолютний. Завдяки тому, що цей розпад Я співпав із періодом нацистських концтаборів і жахами другої світової, коли розпад відбувався всюди, жодна психіка не вийшла з того не травмованою так чи інакше, то це дуже зрезонувало і його «Герніка» зачепила суспільство.

Пікассо

Інша паралель — між параноїдальним маренням, для якого харектерні нав’язливі ідеї, що на перший погляд виглядають логічно і зв’язно, але насправді є зацикленими на одній темі і формально систематизованими мареннями. Все це одразу нагадує Малевіча, Кандінського, Мондріана, Ротко і подібних «логічних» абстракціоністів, які не тільки дуже строго і логічно вибудовували свої композиції (і цим насправді зробили значний внесок у теорію композиції і кольорових зв’язків), а деякі ще й писали безліч деталізованих пояснень своїх систем.

Кандінський

Певен, що всі типи сучасного мистецтва, починаючи з модернізму, можна розподілити за психічними відхиленнями. Наприклад, цілком імовірно, що акціонізм і перфоманс виникли завдяки істероїдним тенденціям. Але це лиш приблизні думки, які ще треба перевіряти.

Абрамович

Загалом я не хочу сказати, що одні чи інші були абсолютно хворими — якби це було так, то їхні роботи би не вийшли за межі клінік, оскільки люди із психозами неспроможні на жодні соціальні контакти. Однак те, що у них були ці нездорові нахили, і вони активно їх розвивали і культивували, тобто займалися у власній творчістю такою собі «арт-терапією» (насправді арт-антитерапією, хоче це, можливо, і допомагало їм зберігати здоровий глузд, бо свої хворобливі образи вони виносили у творчість), то це у мене сумнівів не викликає. Також я гадаю, що найвідоміші представники і одних, і інших, попри свою хворобливість, зробили певний внесок у візуальну культуру, оскільки всі ці їхні експерименти показали різні несподівані підходи і рішення, які зараз успішно використовують сучасні міметичні художники.

Однак чим далі, тим ситуація ставала гіршою. Сучасні постмодерністи вже нерідко явно абсолютно хворі люди, яким оте вивільнення підсвідомого явно не допомагає (може крім Абрамович, бо вся її творчість — це така собі радикальна самотерапія, тож на старості вона вже виглядає цілком здоровою і адекватною тіткою). Однак чому звичайні люди повинні бути маріонетками у цих експериментах із психікою? І, головне, чому вони як барани радо беруть участь у цьому всьому? Ну, може трішки обурюються, коли їм у вино на відкритті виставки доливають менструальну кров чи якийсь черговий геній чинить суїцид під час перфомансу, але все одно знову і знову туди ходять? Думаю, що головна причина у тому, що це резонує з їхніми власними внутрішніми проблемами, розпадом цілісності Я, неврозами, нав’язливими ідеями і т.д. Взагалі ситуація схожа на американські фільми, де хворі захоплюють владу у психлікарні і стають лікарями. І це не зразу видно, адже вони намагаються щось робити, наміри у них чесні і добрі, хочуть змінити злі порядки лікарні на правильні і хороші, але щось воно якось не туди рухається. І світ наш все більше схожий не просто на дурку, а на дурку, де психіатри давно закриті у підвалах, а ті, хто мали би там бути, усім керують.

А все починалося з перших дуже делікатних спроб вивільнити підсвідоме. Ех, дядько Фрейд же попереджав...

Тепер тільки лишається чекати доблесного тупуватого американського героя, який звільнить лікарів і запроторить психів назад у палати 😁