четвер, 19 жовтня 2017 р.

Поняття «художник»

Існує багато проблем із терміном «мистецтво», але ще більше проблем із терміном «художник». Що тільки ним не позначають.

1. Професійне і загальне значення слова

Можна виділити два основні значення слова — професійне і загальне.

Особисто я стараюся вживати цей термін у суто професійному значенні. Художник — це передовсім професія, як лікар. Художник, як і хірург, наприклад, повинен мати: а) належну освіту; б) належні професійні навички; в) постійну практику, яка наочно демонструє а-б. Лікар не може бути лише самоучкою чи «творчою людиною» (хоч є звичайно всілякі сумнівні «цілителі», але в них теж є своя така-сяка система навчання). Освіта не означає папірець якогось закладу, а означає певну чітку, тривалу і послідовну систему під керівництвом професіоналів у відповідній сфері.

Нині же більш поширене загальне значення терміну «художник», де це зовсім не термін, а просто дуже загальне слово, яким можна позначити будь-кого, чия діяльність хоч якось пов’язана з творчістю. У такому сенсі художником є будь-хто: і мала дитина, яка щось калякає на стіні, і бабулька, яка вишиває подушку, і дизайнер стільців, і навіть бухгалтер, який творчо підходить до своїх підрахунків. Коли розрізняти ці два значення слова, то можна уникнути багатьох непорозумінь.

Однак багато проблем розуміння художника як професії все одно лишається. Я би відзначив ще наступні.

2. Художник як професіонал у певному виді мистецтва, а не взагалі

Важливо розуміти специфіку і вид мистецтва, у якому певну людину можна вважати професіоналом. Хірург може бути чудовим професіоналом у хірургії, але при цьому повним профаном у психіатрії, і навпаки. Так і в образотворчому мисецтві. Ван Гог і Пікассо жалюгідні міметичні художники (хоч вони і намагалися щось робити у цьому виді мистецтва на початку свого шляху), однак вони багато чого досягли у неміметичних візуальних практиках, і, якщо вірити відповідним інституціям, там їх цілком можна вважати професіоналами.

3. Художник — не той, хто робить виключно «мистецтво»

Поняття художника як професії не пов’язане безпосередньо з поняттям мистецтва. Професійний художник може бути просто хорошим ремісником, який якісно виконує певну роботу у своїй сфері, але ніколи не увійде в історію мистецтв і не зробить внеску у культуру. Професіоналізм є обов’язковою, але далеко не достатньою умовою для того, аби мати стосунок до справжнього мистецтва, принаймні у тому, що я зву beaux-arts. Людина може навчитися дуже круто технічно малювати людей, чудово володіти кольором, композицією і балансом світла-тіні, але не піде далі автора посередніх коміксів, портретів Джонні Деппа на Андріївському чи виконання кітчевих замовлень для неосвічених багатіїв. Про це реалісти часто забувають і зупиняються у розвитку надто рано, вважаючи, що суто технічної майстерності достатньо, аби «потрапити у музей». Робити справжнє мистецтва технічно навчити(ся) неможливо, тут мають бути якісь внутрішні глибинні інтуїції, великий життєвий досвід і розуміння свого часу. Однак якщо людина не володіє технікою, то у beaux-arts у неї взагалі жодних шансів немає. Однак у інших «візуальних практиках» чи design для неї всі дороги відкриті.

4. Художник — не той, хто заробляє гроші речами, які називає «картинами» чи «творами мистецтва»

Гроші можна заробляти будь-чим, для цього треба мати комерційні схильності, а не вміти малювати. Є неймовірно чудові художники, у яких повністю відсутні підприємницькі нахили, або є якісь психологічні комплекси, пов’язані з грошима, і які взагалі нічого не заробляють. З іншого боку, є купа людей, які взагалі не вміють малювати, але яким вдається дуже добре заробляти тим, що вони називають «картинами» чи відносять до сфери «мистецтва». І, середній варіант, є люди, які добре малюють, і які спромоглися навчитися заробляти цим на життя. Хтось більше, хтось менше — і обсяг заробленого ними ніяк не корелює з якістю їхніх робіт, він корелює лише з їхніми підприємницькими здібностями та психологічними нюансами стосунків із грошима.

Психологічної сторони можу торкнутися глибше, аби було зрозуміло про що я. Скажімо, родини, які були заможними, але зазнали розкуркулення в часи колективізації, де людей засуджували і засилали, а то і вбивали, — у таких родинах і їхніх нащадків може виробитися психологічний страх грошей, оскільки гроші і багатство у них підсвідомо асоціюються зі смертю і насильством над ними. А бажання жити і страх болю набагато сильніші інстинкти, ніж бажання накопичення і матеріального комфорту. Тож у таких людей може бути установка, що багатим бути небезпечно, значно безпечніше бути бідним. І вони підсвідомо уникають всіх можливостей заробити добрі гроші. Я особисто не раз бачив людей (не художників), які щось вміли, але постійно жалілися, що грошей немає і їх ніяк не заробиш, і при цьому миттєво відкидали усі варіанти, які їм радили, і не бажали навіть пробувати. Певен, серед талановитих художників таких теж вистачає. Враховуючи, що у нас більша частина країни зазнала психологічної травми комунізму, то це явище дуже поширене досі. Такі ж комплекси можуть бути у нащадків людей, родини яких зазнали грабувань чи ще якихось негативних подій, пов’язаних із їхньою заможністю. Таким чином, проблема бідності деяких художників — це суто психологічна проблема конкретних людей, яка абсолютно ніяк не пов’язана з їхнім професійним рівнем. Те ж саме можна сказати і про будь-яку іншу професію, окрім прямо пов’язаних із бізнесом.

Заможність одних творчих людей і бідність інших свідчить лише про дуже банальну істину: більш психологічно здорові люди ліпше інтегровані у суспільство, а менш здорові — гірше. Є, правда, нюанс, що наше суспільство важко назвати здоровим, тож деякі дуже хворі теж чудово в нього інтегруються, бо їхні хвороби співпадають з суспільними, або визнаються прийнятними. Психологічне здоров’я ж визначається переважно через гнучкість і вміння адаптуватися, не зраджуючи собі, через адекватне сприйняття реальності, у тому числі нездорової.

Якщо поглянути на історію мистецтва, то психологічно здорових людей серед найвидатніших митців у будь-якому виді мистецтва негусто. Чим більш людина здорова психологічно, тим менше їй потрібно сублімувати у творчість, тим менше у неї творчої енергії, бо вся її енергія йде у здорові форми суспільного життя — роботу, родину, пошук задоволень, визнання, самореалізацію, соціальні контакти і т.д. Творчість їй потрібна лише як арт-терапія, для того, аби покращити власний психологічний стан, або щоби підтримати комфортну гомеостатичну і соціально прийнятну форму свого неврозу. Жодної цінності для інших і для культури в цілому така творчість, звичайно, не має. Про це часто забувають сучасні «актуальні» митці. Які сподіваються, що якщо вони «виллють свою душу» у формі якоїсь тільки їм зрозумілої фігні, то це буде комусь потрібно. Та нікому це не потрібно.

Щоби вилити душу так, аби зачепити чи зацікавити дійсно велику кількість людей потрібна фундаментальна освіта і/або дуже багато років роботи. І треба ідеально попасти у глибинні і ще не виражені запити суспільства. Часто потрібно бути на межі психологічного здоров’я, точніше далеко за межею, але в межах прийнятного у відповідному суспільстві (здоровій людині немає що особливо виливати). Марина Абрамович і Марк Ротко мали серйозну художню освіту і загалом були вкрай освіченими людьми, Джексон Поллок теж мав хорошу художню освіту плюс важкий життєвий досвід, йому дійсно було про що говорити, Ів Кляйн був тісно пов’язаний з різними впливовими інституціями і т.д. Їхня «фігня» — це не просто фігня, за нею щось стоїть, і частіше реально цінне, ніж просто розпіарене, все це значні феномени культури. Інша справа, чи є це творами образотворчого мистецтва, чи краще використовувати інші терміни.

Краща ситуація, коли творчість є частиною роботи і самореалізації, це, напевне, єдиний варіант, коли, при певному збігові обставин, відносно здорова людина може зробити внесок у культуру, іноді досить навіть значний. Приклад, який мені спадає на думку, це Джон Толкін. Відносно здорова людина, батько великого сімейства, він увійшов в історію літератури завдяки тому, що був професійним філологом, тобто чудово знав як писати добре, а також завдяки тому, що випадково потрапив у суспільні настрої періоду світових війн і ненароком здійснив справжній переворот у масовій культурі. А все, чим займався цей скромний оксфордський професор — це була переважно просто арт-терапія і хобі. Просто ця арт-терапія співпала з глибинною потребою величезних прошарків суспільства втекти кудись від жорстокої реальності тотальної війни і її наслідків, а також вміло зачепила глибинні вічно актуальні архетипи, взяті професором з чарівних казок і епосу. І в історії літератури він не стільки завдяки видатній художній якості (хоча стилістично це дуже добротна проза), як завдяки видатному соціальному впливу і, меншою мірою, завдяки використанню певних несподіваних для модернізму інтертекстуальних та ігрових прийомів, що змушує звертати на нього увагу навіть тих дослідників, яким плювати на популярність і рецепцію читачів.

Тобто, якщо винести за рамки нефігуративних авторів, де я не певен щодо коректності одного терміну для таких абсолютно різних видів діяльності, то професійність художника ніяк не корелює з його заробітком, а заробіток його залежить передовсім від його психологічного здоров’я чи прийнятного у суспільстві нездоров’я. Якщо художник алкоголік чи наркоман, б’є дружину і дітей, але при цьому вчасно виконує замовлення, вміє знаходити замовників і догоджати їм, то він не матиме жодних проблем із грошима (будучи при цьому явно нездоровим). При цьому він може бути як професійним, так і непрофесійним, а просто вмілим підприємцем.

5. Поняття «художник» і різноманітність культури

На Заході немає проблеми з грошима, там людина може заробляти будь-чим і називати це будь-як. Сучасний західний ринок і культура споживання рухається до врізноманітнення і унікальності, все важче продати один продукт усім, доводиться іти на такі хитрощі, як продавати однакові книги у різних обкладинках, чи ігрові ґеймпади у різному оформленні.

Є люди, які дивляться лише ТВ, є люди, які дивляться лише Нетфлікс і подібні сервіси, є люди, які просто качають все з торентів, є люди, які регулярно ходять в кіно, а є люди, які безліч часу проводять у YouTube чи Twitch, і яких мало цікавлять ТВ і кіно. Не кажучи вже за те, що у кожної із цих категорій є свої уподобання: хтось дивиться лише стріми Dota 2, а жодні інші не дивиться, або хтось ходить у кіно на всі французькі романтичні мелодрами, а все інше кіно ігнорує. У однієї людини можуть бути сотні таких інтересів, але всі вони дуже вузькі. Блокбастери намагаються впхнути у себе якомога ширший діапазон всяких фішок і трендів, але в результаті найчастіше виходить повна каша, де є і солодке, і солоне, і кисле, і гірке. В результаті мало хто задоволений повністю, адже людина може любити фільм за одне, але ненавидіти його ж за інше. Тому трендом стає ігнорування блокбастерів та інтерес до інді, які концентруються на вузькій аудиторії, або просто роблять те, що хочуть. Виходять фільми для дуже вузьких аудиторій — і це цілком окуповується. З іграми це ще більш помітно. Колись культова рольова серія Fallout деградувала у якусь гримучу суміш майнкрафта з екшенами-виживастиками та містобудівного симулятора. Фанати класичного Fallout у це не гратимуть, вони гратимуть у Wasteland 2, Age of Decadence, Divinity: Original Sin і подібні нішеві продукти, створені спеціально для них іншими компаніями, адже попит породжує пропозицію.

Так і мистецтво. Реалізм на заході чудово продається, і це дозволяє багатьом талановитим художникам сягати вершин майстерності, оскільки з голоду вони не пропадуть. Хоча це нішевий продукт. Однак в структурі сучасної світової культури усе те, що звуть візуальним мистецтвом (міметичне, неміметичне, перформативне, відеоарт і т.д.) — це дуже нішеві речі. Візуальна культура і візуальні продукт охоплюють усі сфери життя людини, тож більшості зазвичай непотрібне щось суто візуальне, де немає інших складових типу музики, тексту, історії, гри.

Ця різноманітність має одну важливу ознаку: прихильники одного байдужі до інших видів того ж типу. Любителям реалізму зазвичай плювати на неміметичні мистецтва і навпаки. Любителям рольових ігор з покроковими боями плювати на гоночні симулятори, а іноді їм навіть плювати на рольові ігри з боями у реальному часі. Фанати авторського кіно (ще й певного жанру чи певних режисерів) не дивляться голівудську продукцію і навпаки. Це все не абсолютно, є багато виключень, але тенденція явно простежується. І це впливає на термінологію. Оскільки теоретики і філософи теж мають симпатії, то любителі авторського кіно розроблять кінотеорію, де авторське кіно буде вважатися «справжнім мистецтвом», а комерційне розглядатиметься побіжно і окремо як суто утилітарний продукт, що може мати лише певне соціальне значення, але не має жодної художньої цінності. Натомість теоретики, які не від того, аби сходити на голівудську мелодрамку чи детективчик, розроблять теорію, де «справжнє кіно» визначатиметься рецепцією публіки чи впливом на суспільство, напишуть десятки наукових досліджень про жанрове кіно (колись я був вражений кількістю англомовних наукових монографій про улюблений мною фільм-нуар, який є суто комерційним жанром, до того ж давно вимерлим). Є теоретики міметичного мистецтва, а є теоретики неміметичного, і кожні використовують свої розуміння термінів художник, мистецтво, твір. Навіть поняття мімезису і, особливо. репрезентації в одних та інших може кардинально розрізнятися. Єдина теорія при цьому можлива, але вона повинна враховувати усе це майже безмежне культурне різноманіття парадигм і систем координатів, що навряд чи під силу одній людині (хоча може у наш час ще не народився свій Гегель). Абсолютно вона не буде, але може бути більш-менш повною і переконливою.

6. Сучасна різноманітність культурних парадигм і термінологічних систем

Таким чином тенденція до врізноманітнення культури споживання породжує появу численних культурних парадигм, кожна з яких має свої цінності і систему координат, і багато з яких також мають власну методологію, термінологічну базу і наукові дослідження. Є класичні парадигми, які зараз існують переважно в середовищі аналітичної естетики (твір визначається за його внутрішніми ознаками, законами візуального сприйняття, гармонії, міметичності і т.д.), є рецептивна естетика (твір визначаєтся через його сприйняття суспільством), є інституціональний підхід (твір визначається як твір «авторитетними» інституціями) і є десятки, а то і сотні інших. У кожного філософського напрямку є зазвичай власна естетика з власними підходами, часто досить оригінальними.

Узгодження цього всього і побудова умовної «метатеорії» надзвичайно ускладнене (хоча мабуть можливе), тож найбільшої довіри викликають ті дослідники, які одразу чітко окреслюють, про яку частину візуальної культури вони говорять і в якій філософській системі перебувають. А не ті, які в тоненькій монографії заявляють, що опишуть усе сучасне мистецтво та ще й не пояснюють методологію.

Мені дуже сподобався один скромний американський аналітичний філософ Джозеф Марґоліс, який в статті одразу сказав, що його естетична теорія стосується лише painting, під чим він розуміє виключно картину в рамочці на стіні, а все інше (навіть фрески) вона не зачіпає і для цього треба розробляти іншу спеціальну теорію. Стаття була про онтологічні особливості художнього твору (континентального ж філософа певно удар вхопить, коли йому говорити про онтологію мистецтва в такому дусі).

* * *

Усе вищенаписане — це чорнові міркування у дуже вільній формі, які я пишу передовсім для себе, аби не забути і згодом, коли буде час і можливість, оформити в щось чіткіше і структурованіше. Це не наукова стаття, хоча колись я сподіваюся таки написати якесь серйозне естетичне дослідження, хоча б невеличке.

Немає коментарів:

Дописати коментар