вівторок, 10 жовтня 2017 р.

Лувр

Мені здається, що якби в Києві був Лувр, хоча б його частинка, та хоча б один із залів, то Україна була би зовсім іншою країною. Цивілізовані європейці всі мають свої Луври, і саме тому сміттєзвалища типу Помпіду там не ріжуть око. На фоні суцільної естетики вони вписані у певний контекст і сприймаються інакше. А коли ви живете у смітті і несмаку, серед жлобських забудов і пластикових балконів на історичних будівлях, а потім ще й намагаєтеся робити музей вторинного сміття і несмаку імені Пінчука, то це викликає лиш сміх. Інша справа, якщо ви живете серед тотального стилю і смаку, де навіть бомжі на вентиляційних решітках метро виглядають естетично, то вам дійсно може знадобитися музей першокласного сміття та кітчу, аби бути у контакті з незвичним і з сучасною посткультурою (яка більше в головах «мистців», ніж реально існує).




А в нас один нещасний музей Ханенків, де півтори варті уваги роботи і один добре стилізований зал. Зате від постмодерного (і не тільки) сміття тріщать по швам усі галереї.

Ми прийшли в Лувр зранку і вийшли тільки коли він зачинявся майже о десятій вечора. Ми там провели 11 годин, при цьому сильно не затримувалися, дивилися відносно швидко, італійське відродження глянули по діагоналі, а ще цілий поверх з Північним Відродженням був зачинений на реконструкцію, виставки графічних мистецтв теж були зачинені, всі давні східні мистецтва ми зовсім швидко проскочили, аби мати приблизне уявлення, що тут є, а греко-римську античність просто не встигли... Я не розумію, що це за ідіотські туристичні екскурсії, які оглядають Лувр за дві години.


Найбільше у Луврі вражає навіть не галактичний масштаб, як те, що я не бачив жодної слабкої роботи. Все цікаво, кожен етюд чи маленьку мініатюрку, яка висить десь у ніші в коридорі, можна розглядати дуже довго, а на деякі роботи взагалі треба годинами дивитися, аби у всьому там розібратися. Тоді як у наших музеях, навіть класичного мистецтва, ти просто змушуєш себе дивитися, 90% присутнього там просто нудне, невиразне і нецікаве. Зрештою, у Луврі я бачив одну роботу Левицького, тож це і є питоме місце українського мистецтва у контексті світового — 1 робота на тисячі. Російського до речі взагалі не бачив, можливо проґавив цей відділ чи він був зачинений. Не може ж бути, що все російське мистецтво там представляє лише українець Левицький.

Якби я жив у Парижі, то перш за все купив би не проїзний у метро, а проїзний у Лувр.


Найбільше мене вразило північне європейське мистецтво 16-19 століття. Попри те, що через закриття майже усього поверху на реконструкцію, йому було присвячено лише кілька залів. Там не було Вермеєра і більшості улюблених мною голландців і фламандців, які там мали бути. Та все ж і того, що було, вистачило.


Вразило навіть те, від чого я зовсім не очікував цього. Хетський і акадський клинопис. Я був певен, що ці таблички великі, аби було зручно висікати засічки, але виявилося, що вони розміром зі сторінку звичайної книжки, а то і покетбуку, а клинопис дуже дрібненький. Не уявляю, як вони умудрялися це писати. І як сучасним літературознавцям вдається те все читати. Дуже масштабне враження справляються велетенські аккадські скульптури, ніби це релікти іноземної цивілізації із якоїсь далекої планети, настільки незвичні. Все це вживу зовсім не так сприймається, як на фото. Тим більш, що експозиція дуже добре продумана: колір стін, освітлення, планування простору. Виходиш собі, нічого не очікуючи, із якогось сіренького коридорчика — а тут містичний простір із стародавніми скульптурами у напівтемряві, а наступний зал із ними навпаки яскраво освітлений.


Не сподобалося одне — натовпи туристів. Російську чути частіше, ніж французьку. Але коли чуєш французьку, то це завжди тихі і скромні люди. Бабулька, яка сидить на розкладному стільчику і змальовує старовинний корабель із якоїсь мариністичної картини, жінка, яка ходить із дівчинкою-підлітком і про щось активно з нею дискутує перед деякими картинами, студенти, які неспішно собі рисують скульптури у дворі Рішельє.


Хоча більшість студентів-рисувальників малюють так собі (може то і не студенти, а просто любителі), але потім я побачив двох, і біля них лежав незавершений рисунок скульптурної голови — це була робота рівня Шестопалова, яких у нашій НАОМА вже років як десять ніхто не зробить. От вам і загниваючий захід, де немає академізму. Та там академізму вже давно більше, ніж у нас. Не тому, що там його багато, просто в нас його взагалі немає, а академізмом звуть радянський соцреалізм у кращому разі, а то і взагалі якийсь псевдопостімпресіонізм. І в галереях по місту я бачив більше реалістичних робіт, ніж чогось нефігуративного. Люди, які живуть поруч із такою кількістю справжнього мистецтва, не можуть бути зовсім нечутливими до нього. Вони можуть бути пересичені ним, і саме тому цікавляться нефігуративом та іншими експериментами, але сучасний реалізм теж цінують. Думка інтелігентного француза, яку я почув стосовно того, чому, на його думку, зараз у Франції більш поширений нереалістичний живопис, була така: «реалізм просто дуже важко робити». Може це і не показовий француз, але почути таке було приємно.


Також дещо розчарували меблі. Хоча окремі дуже гарні, але всі ці мебльовані зали виглядаються до неприємності кітчево. Або у мене були надто нереалістичні уявленні про ті історичні періоди, або у цьому випадку співробітники трохи налажали із розміщенням. Або ж просто предметам інтер’єру не місце в музеї мистецтв, бо це загалом не мистецтво у строгому сенсі.


Мона Ліза таки вражає. Попри те, що її ще й подано так, що вона центр всієї експозиції музею, і що при такій подачі від будь-якої якісної класичної роботи дух захоплюватиме. Однак це дійсно неймовірно робота. Звичайно, вона не єдина така, у музеї немало і не менших робіт, просто чомусь історія мистецтв і масової культури вибрала її для поклоніння. У цьому немає нічого поганого, просто крім неї такої шани заслуговують десятки інших робіт, перед якими немає таких натовпів і купи охоронців. З іншого боку і добре, що інші не такі популярні — до них хоч можна підійти і роздивитися близька. А Мону Лізу, якщо зір не дуже, то тільки в бінокль і розглядати.


Немає коментарів:

Дописати коментар