Моя думка: цікава техніка, непогані композиційні рішення (вочевидь він все таки мав повноцінну академічну художню освіту або здобув її сам через практику) і, безперечно, ефектно.
Однак на цьому плюси завершуються. Більше того, вони навіть шкодять задуму, бо за ефектністю, без пояснень і коментарів, втрачається сенс робіт. Яскрава обгортка, яка може вразити широкі верстви мас, причому вразити не через шок чи епатаж, а через дещо гламурну «гарність», однак навряд чи якось їх збагатить.
Мені не сподобалося (чи точніше не зачепило, бо ніякої відрази чи негативного ставлення теж немає, є навіть певний інтерес до техніки) з таких основних причин: неактуально, локально, вторинно, спекулятивно (чи навіть паразитично) і несправжньо-маніпулятивно (не знаю навіть як це точно назвати).
Неактуально. Постколоніалізм, особливо його європейський варіант, був ще актуальний у 1990-х роках, але вже після Відьядхара Найпола навряд чи ще щось актуальне там можна сказати. А ті теми, які зображає Фабр, то це взагалі класична американська література про пригнічення бідних і нещасних негрів, ще з 19 століття починаючи. Можна звичайно говорити про «новий колоніалізм» і вказувати на Осетію і Абхазію, та все ж там зовсім інші ситуації, і основна проблематика там не у сфері колоніалізму чи експлуатації. І якраз терміни типу «колоніалізм» там будуть підміною понять і відтягуванням уваги від розуміння справжніх проблем. Взагалі, у «неактуальності» особливих проблем я не бачу, за виключенням випадку, коли твір претендує називатися «актуальним мистецтвом». А це саме той випадок. Одна справа, коли щось актуальне особисто для тебе, коли ти пережив травму, дізнавшись, що мило, яким ти користувався у дитинстві, вироблялося з людського жиру конголезців, але це не значить, що ця тема буде актуальна для всього світу. У кращому разі вона буде актуальна для людей, які теж пережили цю травму, або дуже емпатійні і переживають за все на світі.
Локально. Почуття вини (дуже дивне, до речі, але про це нижче) бельгійського художника за експлуатацію бельгійським королем конголезців – це дуже локальна проблема, яка може, мабуть, хвилювати бельгійців, але вже у сусідній Німеччині навряд чи цікава. Це якби у Лондоні робили виставку українського художника про руйнівні наслідки індустріалізації Донбасу, чи російського художника про наслідки колонізації Чукотки. Причому в наших випадках це, принаймні, актуально. А у випадку Фабра хочеться сказати, що після бою руками не махають. Конго вже давно незалежне і бельгійців там напевне і сліду не лишилося. Хоча проблем менше не стало.
Вторинно. Про образотворче мистецтво багато не скажу, але не думаю, що там ситуація кардинально відрізняється від літератури чи кіно. Де тема пригнічення негрів це цілий жанр, який став белетристикою ще в 19 столітті, а на початку 20 був напевне одним із основних жанрів поруч з вестерном.
Паразитично чи спекулятивно. Це про другу частину виставки, куди приплетений Босх, і яка мені взагалі не сподобалася. Чесно кажучи, це чимось нагадує Бузину з його шедеврами про Шевченка. Хоч Фабр все таки не Бузина, але у такому паразитуванні на відомих персонах є щось, що дуже знижує вартість робіт. Одна справа якісь приховані алюзії і відсилання, а інша – пафосна заява, що це діалог із класичним мистецтвом, а в результаті ніякого класичного мистецтва там і близько не видно. Все ті ж ефектні декоративні прийоми і кілька образів, які відсилають навіть не стільки до Босха, скільки до якихось попсових шаблонів і стереотипів його сприйняття. Тобто, як на мене, Босх там притягнутий за вуха, причому коли автор тягнув, то направду Босха він і не дотягнув.
Несправжньо-маніпулятивно. Оце найбільший мінус цього проекту і всіх подібних гостро-соціальних проектів. Такі проекти прагнуть вразити глядача, чимось шокувати, але при цьому акцентуються на проблемах, які направду зовсім не актуальні для цього глядача. І тільки відволікають від тих проблем, які дійсно мали би його хвилювати. Нав’язують йому якусь вину, яка насправді нульова (навіть у випадку бельгійців), і змушують переживати за якихось голодних дітей Африки, замість вирішення реальних проблем у своїй власній родині, дворі, районі чи місті. У результаті обиватель переживає за нещасних африканців, але при цьому знущається над власною дружиною, а над його дитиною знущаються у школі. І коли ця дитина наважиться йому щось сказати, то він відповість «То все фігня, ти он знаєш, що у Конго неслухняним дітям відрубували руку, а в Швеції вчителі зґвалтували дитину, а в Штатах...». І він дійсно може відчувати вину за пригнічення білими негрів, гетеросексуалами геїв (чи геями гетеросексуалів) та католиками відьом, але жодної вини за власні реальні злочини він не відчуватиме. Плюс подібні шокуючі речі знижують у людей поріг чутливості і вони перестають помічати більш м’які форми насильства чи експлуатації, або навіть вважати їх нормою.
Звичайно, це не означає, що подібні теми не потрібно піднімати. Однак Фабр у цьому плані дуже поганий приклад, бо його проект для мене приміром виглядає наскрізь фальшивим, у ньому більше гри і маніпуляцій, ніж якоїсь правди. Якщо брати сучасне мистецтво, то от подібну тема насильства набагато краще розкрив Готфрід Гелнвейн. От там дійсно віриш, там немає фальші, там дійсно драма, а не гра. Так, там далеко не так мило як тут, але там тема нацистських злочинів дійсно розкрита, причому не прямолінійно і банально, а більш тонко.
Немає коментарів:
Дописати коментар