неділя, 11 червня 2017 р.

Контакт із реальністю і новини

Уже пару років я не дивлюся і не читаю новин, окрім суто наукових і сфери відеоігрової індустрії. Кілька разів мені закидали, що я замикаюся від світу і не хочу бути в контакті з реальністю. Перші рази я лише дивувався і не звертав уваги, бо не вірив, що так дійсно можна думати. Новини = контакт із реальністю? What?

Та коли це стали говорити ближчі друзі, я зрозумів, що треба якось хоча би пояснити позицію. Бо те, що мені видається абсолютно очевидним, виявляється зовсім неочевидним для дуже багатьох.

Починав я з екзистенційної філософії, Бубера та Зізіуласа, але, думаю, це надто складно і надто здалеку. Воно то вірно, це основа світогляду, та більш проста і очевидна причина практична: це елементарна турбота про своє психічне здоров’я. Я бачив, як людина помирає від раку легенів, тому я і під дулом автомата не стану палити цигарки. Я на власній шкірі прекрасно розумію, як новини загострюють невроз (а в декого і психоз), тому не розумію, навіщо так із себе знущатися. Є люди з міцним здоров’ям і які не бояться раку — вони можуть зі спокійним серцем палити цигарки. Є люди з міцними нервами, або ті, які не переймаються тим, аби зберегти здоровий ґлузд і здатність мислити — вони можуть зі спокійним серцем дивитися новини. Нерви у мене не міцні і я хочу мати більш-менш ясну голову для роботи, творчості і наукової діяльності, то нащо мені спеціально себе додатково травмувати? У нас і без новин вистачає травматичних факторів, ліпше давати раду їм. Якщо людина через «контакт з реальністю» у вигляді новин доведе себе до неповносправності і божевільні, то кому з цього буде користь? Та навіть якщо наслідки не будуть такими плачевними, я все одно не розумію навіщо це.

Що дають ці новини? Це ж все симуляція реальності, а не реальність. Справжня реальність та, що поруч зі мною. Війна не в телевізорі, а в сусідові, який повернувся звідти інвалідом. Не голодаючі діти Африки, а хворі близькі. Звичайно, після 11 вересня вся ця концепція симуляції вже не працює так, як раніше, бо тоді чи не вперше люди бачили на екрані те, що дійсно відбувалося, і це, якщо абстрагуватися від коментарів та «аналітики», таки була реальність. Але чи це моя реальність? Що я можу зробити, дивлячись, як у Нью-Йорку люди стрибають із хмарочосів? Отримати заряд адреналіну і насолоджуватися цим під попкорн, як добротною драмою чи саспенсом? Пробудити в собі співчуття і співпереживання, яке від щоденного страждання моїх близьких у мене не проявиться? Люди лише втікають у новини від реальності і від справжнього контакту з нею. Не можна бути в повному контакті з реальністю усієї планети, всіх її закутків. Навіть із реальністю однією країни. Це все неправда, маніпуляція і втеча. Реальність — це тут і тепер. І крапка. На жаль, за межами психотерапевтичного кола люди цього зазвичай взагалі не розуміють, навіть люди розумні.

Знаходячись тут і тепер, я аж ніяк не відгороджуюся від світу. Навпаки, я перебуваю у повному контакті із ним через своє місце і час у цьому світі. Я знаю те, що зачіпає мою особисту частину світу. На моїй карті світу є центральна і західна Україна, є Львів, є Луганськ, але там немає, наприклад, Криму, бо я там ніколи не був і не маю там жодних близьких чи друзів. На моїй карті світу є також Москва, Санкт-Петербург, Париж, Мюнстер, Сієтл і Бельв’ю, і Близький Схід. Десь мої родичі чи друзі, десь наукові чи професійні інтереси. Мої знання про світ, як і знання будь-якої чесної перед собою людини, дуже обмежені і фрагментарні. Лізти дізнаватися якусь інформацію чи новини про щось, до чого я не маю навіть опосередкованого стосунку, це даремна трата часу та ресурсів. Це може бути прокрастинацією чи чимось таким, але користі в цьому жодної (якщо, звичайно, це не сфера професійної діяльності). Можливо, когось це заспокоює і дає ілюзію контролю над ситуацію через позірне знання її. Мене ні. Усе, що дійсно необхідно, я і так дізнаюся від друзів, від випадкових людей на вулиці і в транспорті, зі стрічки у фейсбуці.

Контакт із реальністю відбувається далеко не тільки через географію чи інформацію про події. Я знаю літературу, і мистецтво, і психологію, і лінгвістику, і трохи філософію, знаю про переклад і розробку ігор, знаю про книги і кіно. Все це моя реальність. Однак я практично нічого не знаю про військову справу чи політологію. І це не значить, що мені наплювати на долю України чи що я не патріот. Я чудово знаю, що йде війна, я чудово знаю, що Росія — ворог, я чудово знаю про окуповані території, я погоджуюся, що кожен громадянин у стані війни має робити якийсь внесок. Та тільки я сам знаю найкраще, як саме я можу принести найбільшу користь для своєї батьківщини чи навіть для людства, а не хтось там у телевізорі чи деінде. Я вкладаю гроші, час і ресурси туди, де я точно знаю як це працює і який позитивний ефект для країни і людей це дасть. Наука, образотворче мистецтво, література, книговидання, психотерапія та ігри. Ігри не як розвага чи мистецтво, а як сфера економіки, яку необхідно розвивати, бо це високооплачувані робочі місця → збільшення добробуту населення → покращення всього іншого. Є сотні і навіть тисячі інших сфер і напрямків, усі з яких дуже потрібні, але я поняття про них не маю, і вивчати їх з нуля, не маючи жодного хисту чи спрямованості — це просто кинути напризволяще ті сфери, у яких я можу бути корисним і де, можливо, у деяких вузьких напрямках, крім мене взагалі немає жодного спеціаліста чи просто зацікавлених у тому, щоби стати спеціалістом.

Тому я не слідкую за новинами, окрім тих, які безпосередньо мене зачіпають. Мені не треба знати чим закінчився стоп’ятсотий раунд мінських переговорів чи хто у нас зараз міністр паливної енергетики. Якщо щось у країні серйозно зміниться, то я і так про це дізнаюся. Може когось це шокує, але для мене значно корисніше подивитися трансляцію E3 2017, ніж Падробнасті нєдєлі. І це не егоїзм і не втеча, і не черствість, це якраз спроба бути у максимальному контакті зі справжньою реальністю і спроба привнести у світ якомога більше блага (у розумінні античної філософії).

Немає коментарів:

Дописати коментар