середа, 25 травня 2016 р.

Червона пустеля (Il deserto rosso, 1964)



«Червона пустеля» Антоніоні — це фільм про екзистенційну ізоляцію, невроз чи про те, як індустріалізація викликає відчуження поміж людьми?

Екзистенційна ізоляція як головна тема — це надто просто і очевидно, щоби бути правдою. Невроз? Так, фільм про невроз, але не міг же Антоніні витратити свій геній, аби зробити візуальний посібник для студентів-психологів. Відчуження як наслідок сучасного індустріального суспільства теж надто банальна тема. Антоніоні значно глибший. Тож це все, як на мене, невірно. Це також не фільм про «красу індустріального», як Антоніоні десь говорив, я певен, то просто жарт. Там звичайно все дуже красиво, але ця холодна краса пекла.

Мені здається, що це фільм про невроз як про єдину можливу спробу вижити у сучасному суспільстві, спробу жити тут, не втрачаючи контакту з реальністю, з осмисленістю того, що відбувається насправді.
Це також фільм про пекло, в особистісному сенсі, про «внутрішнє пекло», як про радикальне відчуження та неможливість комунікації, койнонії. Антоніні навряд чи віруючий, але в нього дуже точно вдалося це передати. «Двері пекла замкнені зсередини» — ця теологічна фраза цілком характеризує цей фільм Антоніоні, як і попередній у циклі («Затемнення»).

Героїня кидає наприкінці «Ти мені не допоміг», що якраз добре показує, як вона себе замкнула. Звинувачення ледь знайомій людині, від якого вона очікувала неможливого. Вона хоче, щоб її розуміли, але що вона зробила, щоб зрозуміти його? Цей герой взагалі загадка, він для неї чи то проекція, чи то спроба за щось вчепитися, у нього немає характеру, майже нічого не зрозуміло, а оскільки все показується з її точки зору, то виглядає, що і вона нічого не розуміє. Але хоче, щоби розуміли її, і допомагали їй. І все одно вона викликає симпатію, бо вона єдина, хто дійсно живе, хто бореться і прагне знайти якісь відповіді. Хто не порожня. Так, вона хвора, але ця хвороба може бути чи не єдиним способом жити тут. Герой же... Він дивиться такими розуміючими очима, слухає її трохи, не сперечається з нею, але це все ілюзія розуміння. Все що він може їй дати, це просто переспати з нею, а це може дати їй і п’яний матрос-іноземець наприкінці фільму, який не розуміє жодного її слова. Для розуміння потрібні велетенські зусилля, і вони потрібні з обох сторін.

Антоніоні лишає ключі для виходу із цього пекла ізоляції, тож його фільми далеко не такі безнадійні і похмурі як фільми Трієра, Берґмана чи Ханеке, які, можливо, просто виливали на екран власне внутрішнє відчуття порожнечі і відчуження. Антоніоні знає про відчуження, але знає він і про невідчуження. Може вони з Берґманом і померли в один день, щоб Антоніоні розповів тому про справжню койнонію.

Головний ключ — це Джуліана, вона страждає, але вона живе. Інші не страждають, але і не живуть, вони мертві і порожні, може крім однієї іншої жінки, яка теж чула крик (алюзія на перший фільм циклу?). Їй навряд чи потрібна якась особлива допомога, тож вона шукає не там. Хоча сама собі вона теж особливо не допоможе, принаймні не на такій стадії неврозу як у неї. Вихід здається очевидним, це розуміння і спілкування, без «допомог», як койнонія. Антоніноні показував елементи такого у перших трьох фільмах циклу, однак від фільму до фільму герої рухалися до все більшого відчуження, і в цьому фільмі спілкування вже немає зовсім. Героїня хвора, але не в сенсі грипу чи раку, а в сенсі зламаної ноги. Ясно, що вона не може вести себе так, як люди з двома здоровими ногами (чи взагалі без ніг), як би не намагалася і як би інші не намагалися не помічати її зламану ногу. Однак це не щось абсолютно безвихідне і порожнє. Це боляче, але це життя. Треба прийняти свою зламану ногу і жити з нею. І вона не відчужена повністю, хай у її екранному просторі це і так. І Антоніоні, який її створив, не відчужений, навіть якщо почувався так іноді. Бо є люди, які розуміють це все і дякують оплесками після фільму в кінотеатрі навіть через 50 років після прем’єри в абсолютно іншому куточку світу.

Немає коментарів:

Дописати коментар