Дмитро Кузьменко

 

 

Російська навколоцерковна ідеологія не була сприйнята в Україні однозначно навіть у середовищі Української Православної Церкви. Тотальне нав’язування нехристиянських політичних поглядів, які до того ж цілком чужі більшості українців, поступово переростає у переслідування всіх інакомислячих — у даному випадку передовсім захисників чистоти православної віри, і лише потім прихильників альтернативної, більш зваженої, не стільки політичної як історіософської концепції Київської ідеї, тобто «українського світу». З вуст політично заангажованих проросійських архієреїв лунають ярлики і погрози, які безпосередньо застосовуються там, де вони мають владу — стосовно кліриків та мирян на церковних посадах. І при цьому жодних виважених, аргументованих відповідей на запитання, що турбують церковне сумління хоч трохи освічених віруючих.

 

Напевне саме з цією ситуацією навколо «русского міра» пов’язана позиція УПЦ про непотрібність катехізації перед хрещенням, та й загалом млявість і небажання проводити якісь місіонерські проекти у життя (за виключенням кількох русофільських). Бо що ж станеться, якщо катехізувати нині переважно богословськи неграмотних віруючих? Невже після належного вивчення еклезіології хтось із них забажає залишитися у «русскому мірі» чи, принаймні, не почне задавати незручні питання священноначалію? Ні, нехай краще перебувають у «блаженному невіданні» і зачарованими вухами простаків слухають політичні проповіді, що лунають із півночі.

 

В обставинах такого шаленого тиску автокефалія може стати єдиним чинником цілісності Церкви, запорукою збереження невикривленого етнофілетизмом православного віровчення, навіть якщо не вести мову про об'єднання з УАПЦ і УПЦ КП. Звичайно, завжди залишатиметься небезпека виникнення іншого розколу — з проросійського боку, однак за соборного рішення про автокефалію та її визнання Вселенським престолом на такий крок можуть наважитися лише нецерковні і псевдоцерковні екстремісти.

 

Прагнення до автокефалії може стати чинником згуртування не хворої на російський націоналізм частини УПЦ і посприяти оновленню духовного, культурного і богословського життя Церкви. Для отримання автокефалії необхідно мати усі передумови для неї — богословську школу, розвинену місіонерську діяльність, більш-менш здорове парафіяльне життя, активне книго- і медіавидавництво, мережу церковних ЗМІ тощо. Необхідно звертатися до власне українських церковних традицій, аби зрозуміти, що особливого, свого власного українці мають принести Богу, чим вони можуть збагатити церковні традиції і мистецтво. Власне, це все поступово відбувається, незважаючи на надзвичайно несприятливі обставини. З’являються серйозні аналітичні та богословські статті українською, активно розвиваються релігієзнавчі сайти (religion.in.ua), створено нарешті суто богословський портал (theology.in.ua).

 

Будь-яка дія породжує протидію і тому чим агресивнішими будуть спроби просунути «русскій мір» в Україні, тим більший буде спротив цим спробам, тим більша мотивація боротися і робити щось. Це чимось нагадує період початку ХХ століття, коли, здавалося б, ніщо не віщувало активної національно-визвольної боротьби. Однак саме у цей період український опір сформувала російська імперська політика, спричинивши появу інтелектуальних осередків боротьби з російським націоналізмом, зокрема, в особі Івана Франка. Тому, не відаючи того, патріарх Московський та інші ідеологи «русского міра» цілком можуть стати «батьками» повноцінної канонічної (у сенсі збереження євхаристійного спілкування зі Вселенським православ’ям) автокефалії Української Православної Церкви.

 

З огляду на сучасний стан речей спробуємо по-новому поглянути на аргументи проти автокефалії УПЦ і на її користь.

 

 

Розкол дійсно може статися, однак він не буде таким, як два минулі. На початку 1990-х на чолі руху за автокефалію стали люди, що або не мали богословської освіти й не розуміли як це правильно робити, або мали якісь свої суто меркантильні інтереси й зовсім не переймалися канонічною «легалізацією». Нині ніхто на повторення цього сценарію не піде — в УПЦ просто не залишилося нецерковних та (або) неосвічених прихильників автокефалії, такі вже давно в УПЦ КП чи УАПЦ. Більш того, під натиском «русского міру» вже навіть дехто з освічених і церковних переходить до «розкольників». Це поки що лише ліберально налаштовані священики, прихильники еклезіології богословів о.Георгія Флоровського та о.Миколи Афанасьєва, які визнавали дійсність таїнств у розколі. Однак із посиленням тиску з півночі ситуація може стати ще більш загрозливою.

 

Наразі автокефалія УПЦ може бути лише канонічною, однак не в тому хитрому сенсі, як це слово прийнято вживати в РПЦ. Канонічність сама по собі, у буквальному розумінні (як відповідність канонам), аж ніяк не може бути критерієм «дійсності» Церкви, бо в сучасному світі (та й у минулому) жодна помісна Церква не дотримується канонів у повному обсязі. Ці канони порушуються постійно, як за соборного дозволу та «ікономії», так і без них. Дійсність Церкви, її приналежність до Вселенського православ’я, тієї μια εκκλεσια («єдина церква» - грецьк.), про яку говориться в Символі віри, визначають лише два моменти — єдність у вірі та єдність у євхаристії з іншими спільнотами. Єдність у вірі помісні Церкви світу мають навіть із УПЦ КП та УАПЦ, цього ніхто не наважиться заперечити, у них відсутнє лише євхаристійне спілкування.

 

І, безперечно, якщо УПЦ дозріє до автокефалії — вирішальним для неї буде питання збереження євхаристійного спілкування хоча б з однією помісною Церквою світу, що є запорукою приналежності Вселенському православ’ю. При цьому навіть розривання євхаристійного спілкування з Московським патріархатом не матиме еклезіологічних наслідків (хіба що для самого Московського патріархату, який може опинитися таким чином в повній ізоляції), якщо це євхаристійне спілкування зберігатиметься з іншими помісними Церквами. Найважливіше, звичайно, мати його з Вселенським патріархатом. При цьому визнання чи невизнання самого статусу автокефалії — це взагалі третьорядне питання. Автокефальну Православну Церкву в Америці половина помісних Церков світу на чолі з Вселенським патріархатом не вважають автокефальною, однак мають з нею євхаристійне спілкування.

 

Таким чином, визнання Москви є бажаною, однак не обов’язковою умовою канонічної (у сенсі належності Вселенському православ’ю) автокефалії. І, відповідно, невизнання автокефалії Москвою зовсім не означатиме розколу.

 

 

Це поширена вигадка, яку святитель ніколи не озвучував. Уперше ці «пророцтва», де згадувався і український розкол, і Філарет, з’явилися уже після розколу — у другому виданні житія Лаврентія Чернігівського. Духовні чада святителя Лаврентія неодноразово свідчили, що він вважав себе українцем і нічого про «триєдину Русь» не говорив, та й не міг говорити, бо ж це взагалі неправославні висловлювання, сповнені еклезіологічної єресі. Це чудово відомо церковному керівництву як Київської митрополії, так і Московської патріархії, однак остання замовчує факти підтасовки. Лише нещодавно на пряме запитання представник УПЦ був змушений визнати, що пророцтва таки були підроблені: «ті вислови, що приписують преподобному Лаврентію Чернігівському, ніколи не мали місця насправді».

 

 

Іншим «авторитетом» противників автокефалії є схиархімандрит Зосима (Сокур). Цитується, зокрема, його «Заповіт»: «В случае отхода Украины от Москвы, какая бы ни была автокефалия, беззаконная или «законная», автоматически прерывается связь с Митрополитом Киевским (...) Твердо стоять за каноны Русской Православной Церкви. В случае отпадения от единства Русской Православной Церкви – правящего архиерея не существует». Для будь-якої людини, що хоч трохи знайома з православною еклезіологією і канонічним правом, є очевидною повне невігластво подібних висловлювань. При всій повазі до подвижницького життя старця, можна з упевненістю сказати, що він серйозно помилявся у своїх богословських і канонічних поглядах. Він нехтує канонічним правом Вселенської Церкви значно більше, аніж у свій час це зробили УПЦ КП і УАПЦ, він більш радикально і прямо закликає до церковного розколу, аніж це робив Філарет (Денисенко).

 

У «Заповіті» неозброєним оком помітно повне нерозуміння православної еклезіології, суті єдиної Вселенської Церкви. Має місце ототожнення зовнішніх і тимчасових адміністративних утворень, що не мають особливого духовного значення, із Церквою як Тілом Христовим. Євхаристійна єдність Вселенської Церкви, що єдина має значення для православних і про яку говориться у Символі віри, підміняється якоюсь дивною ідеєю «єдності Російської Православної Церкви». Місцеві канони Російської Церкви вважаються найвищим авторитетом, при цьому нехтуються канони Вселенської Церкви і навіть православне віровчення у сфері еклезіології. Зневажається одна з ключових ознак Церкви — апостоличність — через заклики до непослуху законному єпископату.

 

 

За минулого патріарха ця теза була чи не єдиною достатньо обґрунтованою. Тоді УПЦ дійсно мала широкі можливості для власного розвитку й подолання внутрішніх проблем і без автокефалії. Однак тепер ситуація кардинально змінилася і не бачити це може тільки сліпий. Були згорнуті усі здорові проекти Київської митрополії — засудження «політичного православ’я» і звільнення церковного життя від політики, активний діалог і реальні кроки у напрямку подолання трагічного українського розколу, адміністративна реформа, що мала наблизити церковний устрій до вимог православної еклезіології — тобто створення дрібних єпархій, де єпископ не підносився б над священством і мирянами як недосяжний феодал, а був просто одним із вірних, поставленим на певне служіння. Навіть цілком невинний проект з видання україномовної літератури (насамперед молитов та літургійних перекладів, які була започаткувала Київська духовна академія) було згорнуто.

 

Звичайно, автокефалія не вирішить автоматично існуючих проблем, однак вона, принаймні, надасть саму можливість їхнього відкритого розгляду і вирішення, про що нині можна і не мріяти. Так само як і захистить від тієї навали нових проблем і викликів, що постають через діяльність патріарха Кирила: російського націоналізму, нової хвилі етатизму і сервілізму, тоталітарного контролю усього із Москви (нехай поки більше морального, ніж реального), подальшої стрімкої комерціалізації Церкви, перетворення її на закриту корпорацію із жорсткою вертикальною системою управління за зразком Римо-Католицької Церкви, «богословського» виправдання суспільства споживання і забуття елементарних християнських цінностей, псевдо-місіонерських потуг, які більше паплюжать Церкву, ніж когось до неї приводять (варто згадати «православне» байкерське шоу в Севастополі, якому і FEMEN позаздрить), відкидання прав людини і створення дуже дивної і зовсім нехристиянської етики, де всі ніби рівні, однак дехто рівніший за інших.

 

 

 

РПЦ є надзвичайно заполітизованою церквою, що завжди сповідувала ідеї цезаропапізму та етатизму, а за патріарха Кирила ще й відверту єресь етнофілетизму («русскій мір»). Адміністративний вихід з-під її юрисдикції дасть шанс звільнитися від цих хворобливих ідей різних кольорів і спрямувань, адже серйозний політичний поділ вірних у нашій державі змушує Церкву відмежовуватися від політики, щоб не приносити розділень усередину. Не слід забувати, що головною причиною українського розколу 1992 року були суто російські церковно-політичні ідеї, принесені на український ґрунт Філаретом (Денисенком) і просто перефарбовані у потрібний колір.

 

 

РПЦ є надзвичайно великою адміністративною структурую, що ускладнює можливість ефективного управління, місію її складових на тих чи інших територіях (особливо там, де не симпатизують російському націоналізму). Тобто це своєрідний велетенський і неповороткий гігант, який просто не може ефективно функціонувати у сучасному світі.

 

Для самої РПЦ із церковної точки зору є невигідною належність до неї УПЦ, бо єпископат іншої держави, з іншим менталітетом, тільки заважає ефективному церковному управлінню в Росії. Також РПЦ витрачає велетенські зусилля для ідеологічного тиску на українську паству, а корисніше було б спрямувати ці фінансові та інтелектуальні ресурси для поліпшення церковного життя на власній території.

 

У випадку автокефалії в Україні відбудеться централізація церковної ієрархії, адміністрації, духовної освіти і теологічної думки. Вони зможуть більш злагоджено і ефективно працювати. Адже коли духовний центр знаходиться за кордоном, це незручно і вносить проблеми у Церкву. Багато віруючих, священиків і навіть низка єпископів дивляться не на Київ — кафедру, якій вони повинні безпосередньо підпорядковуватися, — а на Москву. Коли духовний центр Української Церкви цілком і для всіх опиниться у Києві, саме сюди будуть стікатися кращі богослови, викладачі і місіонери, адже автокефальна Церква, аби мати пристойне представництво на міжнародній арені, матиме велику потребу в них. Нині ж вони непотрібні і змушені виїздити за кордон, працювати у нецерковних сферах чи на католиків.

 

 

У РПЦ наявні ізоляціоністські тенденції, які становлять загрозу і для УПЦ. Хоч за патріарха Кирила ціною поступок католикам і прискорення проведення Всеправославного собору загроза повної ізоляції відступила, однак повністю не зникла. Певні кола в РПЦ продовжують підігрівати конфлікт із рештою православного світу, особливо з грецькими Церквами, не нехтуючи погрозами створити всеправославний розкол (повторивши, таким чином, долю Римської Церкви).

 

Найгіршим наслідком цих тенденцій є відсутність кафолічної свідомості у більшості вірних РПЦ, відсутність усвідомлення своєї належності до єдиної Церкви Христової — Вселенської Церкви. Це підміняється належністю до Російської Церкви з протиставленням іншим помісним Церквам. Ці ж нездорові явища проникають і в УПЦ.

 

Побічними наслідками ізоляціоністських тенденцій є нехтування сучасною грецькою теологією та абсолютизація переважно застарілих російських богословів. Також всі богословські ресурси в РПЦ спрямовуються на відстоювання різноманітних політичних проектів, що мають небагато спільного зі справжнім християнством.

 

Хоч РПЦ за патріарха Кирила уникла загрози повної ізоляції, однак для УПЦ з його приходом настали значно тяжчі часи. За патріарха Алексія УПЦ була майже самостійним гравцем на міжправославній арені, митрополит Володимир та інші її представники вільно виступали на міжправославних зустрічах, представляючи власну точку зору, що не завжди збігалася із позицією Московської патріархії. Тепер це стало абсолютно неможливо, посада голови відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ з моменту приходу патріарха Кирила залишається вакантною — і це є особливо показовим.

 

 

У випадку автокефалії з’явиться реальна можливість подолати український розкол. Причому мова йде не про ідеалістичні уявлення, що представники УПЦ КП і УАПЦ миттю перейдуть до УПЦ, цього, безперечно, не станеться. Однак стане можливо те, що нині усіляко гальмується Московським патріархатом — всеправославна нарада очільників помісних Православних Церков із виробленням єдиного загальноправославного ставлення до українського розколу, до питання про дійсність таїнств, про можливі варіанти його подолання і канонічні процедури.

 

І після такої наради у розкольників не залишиться ніяких варіантів. Їм доведеться або скоритися загальноправославному рішенню, або піти у повну опозицію до всієї Православної Церкви, а не тільки до хворої на етнофілетизм РПЦ. Таким чином був подоланий останній розкол у Болгарській Церкві.

 

Навіть якщо не вдасться скликати всеправославну нараду, то буде принаймні розморожено переговорний процес між українськими юрисдикціями, що вже почав було розвиватися, але був заборонений указівками з Москви за нового патріарха. Три юрисдикції, за відсутності зовнішнього тиску, цілком спроможні самостійно домовитися і вирішити проблему розколу, узявши за основу те краще, що є кожній із них.

 

 

Нині канонічна юрисдикція над територією України є досить сумнівною і де-юре ні за ким не закріплена. І хоч більшість помісних церков ніби визнають, що це територія Московського патріархату, однак в будь-який момент це можна заперечити (що і робив попередній Вселенський патріарх Димитрій), адже підстав більш ніж достатньо.

 

По-перше, підпорядкування Київської митрополії Московській було здійснено повністю неканонічним шляхом, що визнається як грецькими каноністами, так, останнім часом, і церковними істориками УПЦ.

 

По-друге, територіальна юрисдикція Московського патріархату, що закріплена у церковних документах — це територія Московського царства на момент дарування автокефалії та «північні території». Ніяких офіційних доповнень до цих прав РПЦ не отримувала.

 

По-третє, правило закріплення території за умов відсутності суперечок щодо неї певний час, на яке посилається РПЦ, стосується виключно підпорядкування тому чи іншому єпископу сільських парафій, але аж ніяк не єпархій чи, тим більше, їхніх сукупностей.

 

 

Автокефалія дозволить захистити Церкву в Україні від надмірного впливу російської культури. Адже УПЦ сьогодні надзвичайно русифікована, сповнена абсолютно чужих для цієї території традицій і особливостей. Нехай у Криму чи Донбасі це нормально, але на інших територіях це неприйнятно. Для реалізації еклезіологічного принципу помісності Церква повинна бути укоріненою у культурній традиції того народу, серед якого вона веде свою місію. Тим більш, що Київська митрополія історично мала власні традиції, які були знищені за часів Російської імперії.

 

УПЦ несе відповідальність за усіх православних, що проживають на її території, і не вправі виштовхувати за двері тих, хто не є фанатом російської мови і культури, а любить свою рідну.

 

 

Автокефальна УПЦ, завдяки характерному для неї плюралізму, зможе об’єднати українську націю — від заходу до сходу. Греко-католики у Галичині матимуть суттєвий вплив лиш доти, доки Православна Церква слабка і русифікована.

 

* * *

 

Можна підсумувати, що за сучасних умов автокефалія має величезні переваги. Нечисленні аргументи проти легко спростовуються, а аргументів за набагато більше. Безперечно, попри розуміння необхідності автокефалії, зрозуміла також і її мала ймовірність — УПЦ занадто слабка і деморалізована для просування таких ідей, РПЦ чинить потужний і шалений спротив, інші помісні Церкви займають позицію вичікування і невтручання, держава у цьому не зацікавлена.