Дмитро Кузьменко

Le pont des Arts, Франція, 2004

Жанр: драма

Режисер і сценарист: Ежен Грін

У ролях: Едріан Мішо, Наташа Реньє, Алексіс Лоре

Сюжет: Париж, 1979 - 1980. Сара - співачка в квартеті, що виконує музику в стилі бароко. Вона співає «Плач Німфи» Монтеверді у той час як студент Паскаль все далі і далі відтягує момент написання дисертації з філософії. Це історія неможливою кохання між двома однаково нещасливими людьми, які ніколи не зустрінуться.

Моє враження

Початок вражає - дуже спокійна, тонка і глибока розповідь. Усе максимально узагальнено, символічно, чітко і просто - і від цього дуже складно. У кадрі майже немає зайвих деталей, тієї "захаращеності", яка не один фільм зіпсувала. Спочатку дещо напружує специфічна манера гри акторів - довгі статичні кадри, погляд акторів прямо в камеру, мінімум емоцій, слів або мало, або йдуть складні афористичні вирази. Тобто все дуже умовно, підкреслено нереалістично. Однак не настільки, аби стати абсурдом. Зі збереженням якоїсь особливої реалістичності, ніби правда, що звільнена від бур'яну.

Епізоди з філософськими розмовами студентів - просто клас. Згадався мій улюблений "Жити своїм життям" Годара, де була подібна розмова у кафе... Є в цьому - у подібних епізодах французьких (і ніяких інших) фільмів - щось дуже тонке, що дуже глибоко мене зачіпає. Кав'ярня, тиша, спокій, мінімум людей і зайвих деталей і максимально насичена змістом розмова... Одного разу я навіть мав можливість відчути подібне у своєму житті, але наші кав'ярні... а потім моя співбесідниця заходилася мене малювати - а так не поговориш. І в такі моменти задумуєшся - а що важливіше - мистецтво саме по собі, а чи усі ті тонкі незображувані відчуття, які гіпотетично можуть ним стати... Мені відчуття важливіші. Мабуть, я би поміняв можливість знову все це відчути, на можливість це зобразити. Бо таке все одно не зобразиш.

Потім іде розділ про геїв, і це дещо зіпсувало враження, але в кінці режисер так круто їх "опустив", що ця лінія не лише не зайва, а навіть необхідна. Вона відтінює тут справжню красу, справжнє мистецтво, справжнє кохання (у даному сенсі - глибинне розуміння один одного і спорідненість душ двох осіб протилежної статі). Показує, настільки жалюгідне і несправжнє все інше. Героїня помирає через гея - свого керівника, бо він виявився неспроможним осягнути її глибинну жіночу суть, її душу, її талант, її мистецтво. Однак був принаймні один чоловік, який зумів це побачити. Тому я б назвав фільм таким, що має щасливий фінал.

Окрім усього цього - фільм про мистецтво. Міст мистецтв - це й символ, у фільмі аж дві притчі на цю тему - віщий сон героїні та вистава у японському театрі (яка лишається за кадром). Тут показується настільки справжнє мистецтво тонке, настільки воно вразливе і беззахистне, і водночас живуче, як воно існує і проростає серед усілякого псевдо. І не може бути нічого поганого у фільмі, це відчувається, бо справжнє мистецтво прекрасне і світле, це вихід у інший світ, інший спосіб буття.

Такі фільми необхідно дивитися частіше, аби мізки та естетичні відчуття не заіржавіли.

11 з 12

Фрагмент: