Дмитро Кузьменко

Фільм мені сподобався. Може й не повноцінний шедевр, але дуже милий і достатньо змістовний. Оскар за сценарій він отримав недарма. Звичайно, до чогось геніального він не дотягує, багато вже обридлого американського побуту і буденності, але основне там все ж не це. Основне там психологічні моменти. Фільм про зрілість, про відповідальність, про родину. Джуно незвичайна дівчина, вона більш освічена (чи, точніше, більш мудра), більш спостережлива, відповідальна, при цьому дуже оригінальна. І водночас вона цілком реальна, це не якийсь вигаданий ідеальний конструкт, у неї всі (чи більшість) тих недоліків, що і у її більш звичайних однолітків. Власне, межа між нею і ними дуже тонка, ледь відчутна. Однак ця межа вкрай важлива, фактично, це межа між життям і смертю (для дитини).

 

Мене трохи здивувало, що Джуно все ж віддала дитину в кінці. По-моєму, вона була більш зрілою для материнства, ніж та прийомна матір. Можливо, тут якесь соціальне замовлення. Хоча, якщо подивитися в цьому ракурсі, особливо фінальні кадри безтурботної Джуно з її бойфрендом, можливо, вона дійсно була неготова для материнства. Однак вже те, що вона була достатньо зріла, аби зрозуміти це (після усієї тієї історії з прийомними батьками), робить її кращою матір'ю за більшу частину сучасних матерів.