Дмитро Кузьменко

Опубліковано: Кузьменко Д. Структурний аналіз художнього тексту // Ucrainica IV. Současná ukrajinistika. Problémy jazyka, literatury a kultury : [sborník článků]. — Olomouc: Univerzita Palackého v Olomouci, 2010. — S. 142-145.

Структуралізм здійснив великий вклад у різні мовознавчі дисципліни, породив багато наукових шкіл, а потенціал його наукових методів досі не вичерпаний і залишається актуальним. Утім, науковці зазвичай застосовують ці методи до суто лінгвістичних досліджень, хоча структурні і формальні методи аналізу можна успішно використовувати і в процесі аналізу художніх текстів. Нам видається, що подібний підхід є корисним для більш строго наукового вивчення творів художньої літератури. Також він може бути залучений до численних проектів з комп'ютеризації лінгвістичних і літературознавчих баз даних, під час створення електронних бібліотек, у ході досліджень з комп'ютерної лінгвістики. Метою нашої розвідки є коротко схарактеризувати основні принципи одного з можливих шляхів здійснення такого формально- структурного аналізу.

Розгляд тексту з позицій структуралізму дає можливість проаналізувати текст як явище культури (а не тільки як явище мови) цілком формально. Досить повно цей підхід розкрив французький структураліст Ролан Барт, на теоретичні положення якого ми й спиратимемось. Аналізуючи текст як явище культури, структурне літературознавство послуговується тими термінами і поняттями, що й лінгвістика (і семіологія). Текст розглядається як структура, як знакова система. Таким чином, ми можемо застосовувати один метод — структурний — для двох принципово різних явищ — мовних і літературних (культурних), поєднуючи у разі потреби аналіз в одне комплексне дослідження. Ми виходимо з того, що кожен текст має структуру, котра властива й іншим текстам [Барт 1987: 388]. Відповідно, найкращим шляхом організації дослідження є використання прийомів, які базуються на дедукції. Спочатку слід створити узагальнену модель опису і застосувати її на конкретних художніх текстах. Ці тексти можуть повністю чи частково реалізувати цю модель та певною мірою від неї відхилятись. Завдяки такій апробації модель випробовується, удосконалюється і змінюється. Зрозуміло, що повну всеохопну модель художнього тексту створити ніколи не вдасться. Як не вдається створити і всеохопної моделі мови. Ця модель і не повинна бути такою, вона потрібна тільки як інструмент аналізу, щоб можна було представити множину текстів у єдиній системі координат, їхню історичну, географічну і культурну різноманітність. Спроби створення такої моделі зазвичай ґрунтуються на структурних моделях мови.

Першим лінгвістичним поняттям, що використовується для опису художнього тексту, є поняття рівня опису. Рівні поєднуються між собою відношенням ієрархічної залежності. Усі вони мають свої власні одиниці й власні правила їх поєднання, що уможливлює опис кожного з рівнів. Проте певна одинця розкриває своє значення лише як складова одиниць вищого рівня. Таким чином, існують два типи відношень між елементами: 1) дистрибутивні, тобто відношення між елементами одного рівня; 2) інтегративні, тобто відношення між елементами різних рівнів [Бенвенист 1974].

Ролан Барт виділяє три рівні тексту:

1) рівень функцій;

2) рівень дій, тісно пов’язаний з поняттям актанту (агента дії);

3) рівень оповіді.

Ці три рівні пов’язані між собою зв’язком послідовної інтеграції: окрема функція набуває змісту, тільки коли входить до кола дій певного актанту, а ці дії розкривають свій остаточний зміст, тільки коли про них хтось оповідає, тобто коли вони стають об’єктом оповідного дискурсу. Мінімальною одиницею художнього тексту вважається будь-який елемент сюжету, що пов’язаний з іншим елементом відношенням кореляції. Через функціональний характер цих одиниць їх називають функціями. Кожна функція має певний зміст, який зумовлює згодом появу нового елементу оповіді на цьому самому або на іншому рівні. Існує кілька типів функцій залежно від типів кореляції між ними. Ці елементи значущі через саму свою природу, через особливості структурної організації тексту. Автор або читач можуть не надавати їм значення, проте це не свідчить, що вони його не мають. У крайньому разі вони можуть утілювати ідею абсурдності, парадоксу, порожнечі тощо [Барт 1987: 395].

Оскільки одні одиниці корелюють з одиницями того ж самого рівня, а інші — з одиницями іншого рівня, одразу можна виділити два великі класи функцій: дистрибутивні та інтегративні. Прикладами перших, які ми називаємо власне функціями, можуть бути такі: купування револьвера корелюватиме з тим моментом оповіді, коли з нього вистрелять (або не вистрелять); підняття телефонної трубки корелює з моментом, коли її покладуть на місце. Клас інтегративних одиниць ми називаємо ознаками, тому що така одиниця відсилає не до одиниці, яка доповнює її, а до більш чи менш чіткого уявлення, що розкриває смисл сюжету. До цих одиниць належать характерологічні ознаки персонажів, інформація про їхні визначальні риси, про атмосферу тощо. Щоб зрозуміти, яку функцію виконує певна ознака, необхідно перейти на більш високий рівень — рівень дій або рівень оповіді.

Виділення цих двох великих класів відразу дає можливість класифікувати оповідні тексти. Частина з них має великий ступінь функціональності: народні казки, белетристичні романи (пригодницькі, детективні, фантастичні). У інших, навпаки, важливішу роль відіграють ознаки — це психологічні романи. Між цими полюсами є багато проміжних форм.

Одиниці, які входять до класу функцій, зовсім не рівноцінні. Частина з них має дуже важливу роль у тексті, вони є опорними пунктами сюжету, інші ж тільки заповнюють собою оповідний простір, що розділяє опорні функції. Р. Барт називає перші "кардинальними, або ядерними функціями", а інші "функціями-каталізаторами". Ми назвемо їх, відповідно, опорними та допоміжними функціями.

У класі ознак теж можна виділити два підкласи. Перший з них — це власне ознаки, що допомагають розкрити характер людини, її емоційний стан, атмосферу, де розгортається дія. Поряд з ними існують інформативні ознаки, що дають можливість ідентифікувати людей і події у часі та просторі. Ознаки потребують розшифрування, читач повинен докласти зусиль, щоб навчитись розуміти певний характер, певну обставину. Інформанти несуть цілком готові відомості, як і допоміжні функції. Окрім цього, існує своєрідний u1092 функціональний синтаксис. Звичайні ознаки та інформанти сполучаються між собою. Допоміжні функції пов’язані з основними відношенням імплікації: наявність допоміжної функції передбачає обов’язкову наявність опорної, від якої ця допоміжна функція залежить, проте не навпаки. Опорні функції пов’язані відношенням солідарності, тобто наявність функції передбачає наявність ще одної функції цього ж типу і навпаки — це і є каркасом художнього тексту.

Функціональному плану оповідного тексту притаманна така організація відношень, де базовою одиницею буде тільки невелика група опорних функцій з відношенням солідарності, яку називають послідовністю. Наступним рівнем художнього тексту є рівень дій. Ключовим у цьому випадку є поняття персонажу як агента дії. Тобто персонажі оповідних творів описуються й класифікуються не залежно від того, ким вони є, а залежно від того, що вони роблять. Звідси їх назва — актанти. Їх можна розподілити за трьома семантичними лініями, що організують не лише текст, але й речення (суб’єкт / об’єкт, додаток, обставина). Це вісь комунікації, вісь пошуку та вісь випробувань. Оскільки актанти розподілені попарно, то всі персонажі, що зустрічаються в оповідних текстах, знаходять своє місце в парадигматичній структурі: Суб’єкт / Об’єкт, Дарувальник / Отримувач, Помічник / Суперник. Ця структура реалізується протягом усього тексту, оскільки певний актант включає цілий клас персонажів, він може втілюватись у багатьох обличчях.

Відношення обміну та комунікації між актантами існує не тільки на рівні дій. Воно існує і на наступному рівні оповіді, оскільки і сам текст є об’єктом комунікативного акту: кожна оповідь має оповідача і читача. У межах мовної комунікації наявність оповідача і читача (слухача) є обов’язковою, без неї не відбудеться комунікативний акт. Р. Барт стверджує, що фізичний автор тексту ні в чому не співпадає з оповідачем тексту: "Той, хто оповідає (у тексті), — це не той, хто пише (в реальному житті), а той, хто пише, — це не той, хто існує" [1987: 412]. Оповідний рівень тексту, як код оповідача, створений (як і мова) двома системами знаків: особовими і безособовими. Ці форми, як правило, існують у текстах поряд. Іноді вони можуть чергуватися кілька разів у межах одного речення. На оповідному рівні існують механізми, які забезпечують зв’язок функцій та дій нижчих рівнів з комунікацією між оповідачем і читачем на вищому рівні. Рівень оповіді є найвищим, доступним для формального літературознавчого аналізу. Таким чином, формально-структурний аналіз художнього тексту передбачає виділення трьох рівнів тексту (рівень функцій, рівень дій та рівень оповіді), розгляд ключових елементів і відношень на всіх трьох рівнях, що уможливлює формалізований аналіз структури художнього тексту. Такий аналіз корисний як складова комплексного літературознавчого аналізу художнього твору, також він може застосовуватись у різноманітних лінгвістичних дослідженнях, особливо у комп'ютерній лінгвістиці (бо надається до алгоритмізації та моделювання).

Література

Эко, У.: Отсутствующая структура: Введение в семиологию. Петрополис: Москва 1998.

Барт, Р.: Введение в структурный анализ повествовательных текстов. In: Зарубежная эстетика и теория литературы ХIX-XX вв. Издательство МГУ: Москва 1987.

Бенвенист, Э.: Общая лингвистика. Прогресс: Москва 1974.

Пропп, В.Я.: Морфология волшебной сказки. Лабиринт: Москва 1998.

Summary

Methods of structural linguistic analysis of text also can be applied to the literary or cultural examination of fiction. An article describes main principles of such analysis.

Keywords: structural analysis, structuralism, text, discourse, level of text.