Дмитро Кузьменко

Кузьменко Д.Ф, здобувач кафедри теорії літератури і компаративістики Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка.

1. Властивість, що характерна для всіх видів мистецтва, незалежно від епохи; основа всього літературного процесу: "Кожний текст є інтертекстом; інші тексти присутні на різних рівнях у більш чи менш помітних формах: тексти попередньої культури і тексти оточуючої культури. Кожний текст являє собою нову тканину, зіткану зі старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т.д. — усі вони поглинені текстом і змішані у ньому, оскільки завжди до тексту і навколо нього існує мова. Як необхідна попередня умова для кожного тексту інтертекстуальність не може бути зведена до проблеми джерел і впливів; вона є загальним полем анонімних формул, походження яких рідко можна визначити, несвідомих або автоматичних цитат, що даються без лапок"[Барт 1996, 218]. Таке розуміння інтертекстуальності як "способу існування художнього твору у контексті світової культури"[Современный словарь-справочник по литературе 1999] ґрунтується на працях Михаїла Бахтіна і Юлії Кристевої та є спробою знайти для інтертекстуальності найбільш широке, всеохопне визначення, надати йому онтологічного змісту. Кристева і Барт вважають, що інтертекстуальність, перш за все, зводиться до автоматичних і несвідомих цитат. Це не зовсім вірно, якщо розуміти інтертекстуальність у такому широкому і універсальному значенні, оскільки дане явище дуже часто є свідомою творчою активністю автора.
2. Інтертекстуальність як синонім постмодернізму: "означає вже не лише спосіб існування твору у культурі, а й людини в оточуючій дійсності"[ Современный словарь-справочник по литературе 1999] коли весь світ ототожнюється з єдиним текстом-інтертекстом. Це теж досить широке розуміння, близьке до першого.
3. Специфічна особливість поетики постмодернізму, яка має яскраво виражену ігрову природу, на відміну від інтертекстуальності минулих віків: ""Постмодерна чуттєвість", поєднана з уявленням про світ як про хаотичний, позбавлений цінності і змісту, відкриває привабливу перспективу безкінечним мовним іграм: абсолютно вільному, нічим не обмеженому, самодостатньому і при цьому іронічному оперуванню текстами, дискурсами, мовними кодами"[Хализев 1998, 260-261].
4. Інтертекстуальність як спосіб аналізу тексту, що протиставляється іманентному аналізу, "означає виявлення зв’язків на різних рівнях художнього твору... визначення джерел ремінісценцій, смислових зсувів, що відбуваються при переході з одного контексту в інший, а також цілей, з якими автор звертається до інших текстів"[Хализев 1998, 260-261]. Цей варіант відстоюють деякі російські дослідники, наприклад Н.Фатєєва[Фатеева 2006], які вважають інтертекстуальність "механізмом метатекстової рефлексії", котра дозволяє автору простежити генезис свого тексту, а читачеві — досягти глибинних рівнів інтерпретації за рахунок виявлення зв’язків з іншими текстами.
5. Спосіб тексту повністю або частково формувати свій зміст шляхом відсилань до інших текстів (І. Смірнов[Смирнов 1997]).
6. Взаємодія внутрішньотекстових дискурсів: дискурсу оповідача з дискурсами персонажів, одного персонажу з іншим і т.д. (І.Делленбах, П. ван ден Хейвель);
7. Співприсутність у одному тексті двох або більше текстів (Ж.Женетт, У.Бройх, А.Жолковський, М.Ямпольський[Ямпольский 1993]).
8. Особливий літературний прийом; "вид побудови художнього тексту, коли текст будується з цитат і ремінісценцій до інших текстів" (В.Руднєв[Руднев 1997]). Цей літературний прийом складатиметься з ряду дрібніших, як свідомих, так і несвідомих.

• запозичення і переробка тем і сюжетів;
•  явне та приховане цитування;
•  переклад;
• плагіат;
• алюзія;
• парафраза;
• наслідування;
• пародія;
•  інсценування;
• екранізація;
•  використання епіграфів;
• ремінісценція.