Дмитро Кузьменко

Опубліковано: Кузьменко Д. Автокефалія УПЦ: переосмислення // Релігія в Україні. — 24 грудня 2010. — www.

Із появою ідеології «русского міра», яку українські богослови і публіцистиназивають нехристиянською, проблема автокефалії набуває нового і несподіваного виміру. Якщо раніше, за Святішого патріарха Алексія ІІ, принаймні теоретично ще можна було говорити про можливість подолання українського розколу без отримання УПЦ автокефалії, то тепер стає цілковито очевидною неможливість цього. Більш того, агресивне нав’язування «русского міра» в Україні вже зараз призвело до небаченої напруги і конфліктів усередині УПЦ (див. публікації Сергія Сидоренка, Юрія Чорноморця та огляд полеміки. Такого протистояння не було з початку 1990-х років, коли сталося аж два церковних розколи, і яке вдалося подолати вже після розірвання хітону лише завдяки мудрому керівництву Блаженнішого митрополита Володимира та довірі до нього попереднього Московського патріарха.

Опубліковано: Кузьменко Д. Еклезіологія й автокефалія. Гострі кути // Релігія в Україні. — 9 липня 2010. — www.

Одним із найбільш актуальних розділів богослов’я у сучасному світі є еклезіологія — вчення про Церкву, її сутність та устрій. У загальнохристиянському вимірі це пов’язано з активізацією міжхристиянського діалогу (передовсім між римо-католиками і православними), а в Православній Церкві — із великою кількістю церковних розколів і розділень, нерозв’язаною проблемою автокефалії та складним церковно-адміністративним становищем Православ’я у діаспорі. І хоча теми церковного розколу та автокефалії є чи не найбільш гострими та обговорюваними в українському православному середовищі, більшість вірних мають досить віддалене уявлення про православну еклезіологію.

Жан-П'єр Жене (фр. Jean-Pierre Jeunet, 3 вересня 1953, Роанн, Франція) — французький кінорежисер і сценарист. Його фільми — це сповнені символіки та підвищеної чутливості фантазії, що характеризуються деталізованими, глибоко продуманими сценами та сюжетами. За жанром — суміш комедії, драми та мелодрами, іноді трилеру.

Найвідоміші картини режисера: "Амелі" та "Місто загублених дітей" (останній знято спільно з Марком Каро). Також Жене режисерував: "Делікатеси" (теж спільно із Каро), "Чужий: Воскресіння", "Тривалі заручені". Остання робота режисера - "Невдахи" ("Мікмакс") - вийшла 2009 року, але, на жаль, не потрапила в український кінопрокат.

Жан-П'єр Жене народився 3 вересня 1953 у місті Роанні (Франція, департамент Луара). Майбйтній режисер придбав свою першу камеру у сімнадцятирічному віці і знімав короткометражні фільми, навчаючись анімації у «Сінематіон Студіос». Режисерської освіти не отримав. Наприкінці 1970-х Жене потоваришував з Марком Каро, дизайнером та художником коміксів, котрий надовго став його співрежисером. У 1995 році був членом журі Венеційського кінофестивалю.

Одружений із Лізою Салліван. 

Жіночий портрет Середньовіччя, як і загалом портретне мистецтво Середніх віків, суттєво відрізняється від портретів попередньої доби античності. Деякі дослідники вважають цей період стадією занепаду портретного жанру, оскільки у Середньовіччі портрет втрачає реалістичні риси, основна увага митців спрямовується на духовність зображених. Індивідуальні риси нехтуються заради узагальнень і абстрагування до ідей. Переважна більшість жіночих портретів Середньовіччя, як у Візантії, так і у Західній Європі — це образи Діви Марії та святих жінок, що здебільшого знаходяться на межі між традиційним іконописом та релігійним живописом. Світських портретів зовсім мало, до них, зокрема, належать жіночі образи в ілюстраціях до світських книг і портрети знаті.

Еллен Пейдж (англ. Ellen Page; нар. 21 лютого 1987) — канадська акторка, яка здобула популярність роллю в фільмі «Джуно», за яку була номінована на премії «Оскар» і «Золотий глобус» (2007). 

Народилася 21 лютого 1987 року в місті Галіфакс, Канада у сім'ї графічного дизайнера Денніса Пейджа і викладача Марти Пейдж. У 2005 році закінчила школу Shambhala School в Галіфаксі.

Акторська кар'єра Пейдж почалася у 10 років, коли вона зіграла в телефільмі «Піт Поні» (Pit Pony), який пізніше виходив як серіал. Пейдж отримала номінації на премії Young Artist Award і Gemini Awards.

Потім вона знімалася на канадському телебаченні. У 16 років Пейдж вперше зіграла в європейській картині — «Уста в уста» (Обличчям до обличчя).

АннаСофія Робб (англ. AnnaSophia Robb, 8 грудня 1993) — американська теле- та кіноакторка.

Слава до неї прийшла у 2005 році, після виконання ролі в сімейному кінофільмі «Завдяки Вінн-Діксі» та у відомому дитячому блокбастері «Чарлі і шоколадна фабрика». Також Робб знялася в екранізації книжки Кетрін Патерсон «Міст у Терабітію». 

АннаСофія Робб народилася у Денвері, штат Колорадо, у подружжя Дженет та Дейва Робб. Її назвали на честь прабабусі її матері, Анни-Софії, та бабусі батька, Анни-Марії, і сама АннаСофія вимагає завжди називати її повним ім'ям.

Сер Альфред Джозеф Хічкок (також Гічкок, англ. Alfred Hitchcock; 13 серпня 1899, Лондон — 29 квітня 1980 Лос-Анджелес) — англійський кінорежисер, продюсер, сценарист. Працював у Великій Британії та США. Його ім'я пов'язане зі становленням жанру «трилерів» (від англ. thrill — «тремтіння») та з поняттям «саспенс» (від англ. suspense — «невизначеність») у кіно. Хічкок умів майстерно створювати в своїх фільмах атмосферу тривожної невизначеності, сторожкого очікування, передчуття чогось жахливого.

Альфред Хічкок народився 13 серпня 1899 у Лейстоуні, місто Лондон. Він закінчив інженерне училище, потім вивчав мистецтво в Лондонському університеті. Режисерський дебют Хічкока відбувся в 1925 в Англії, де він зняв ще 23 картини перш, ніж поїхати до Голлівуду 1939-го року. У 1979 Хічкок одержав премію Американського кіноінституту «За видатний внесок в кіномистецтво». Помер у Лос-Анджелесі 29 квітня 1980.

Надихаючись картинами німецьких експресіоністів (Мурнау, Ланг), Хічкок почав працювати в кіно — спочатку в Англії, а з 1939 року в США. Вперше на творчість Хічкока звернули серйозну увагу критики французської «нової хвилі». Франсуа Трюффо першим достеріг авторський погляд за ширмою розважального кіно. Життєвий доробок Хічкока — 55 повнометражних фільмів, багато з яких стали класикою світового кінематографа, 21 телефільм для серії «Альфред Хічкок представляє» і два документальні фільми (обидва в 1944 році). Ще дві кінороботи залишилися незавершеними. Альфред Хічкок досьогодні залишається одним із найповажаніших та найпопулярніших кінорежисерів. 

Опубліковано: Кузьменко, Дмитро. Канонічний статус Київської митрополії. Уроки минулого // Релігія в Україні. — 6 травня 2010. — http://www.religion.in.ua/main/analitica/4458-kanonichnij-status-kiyivskoyi-mitropoliyi-uroki-minulogo.html.

Зі  зміною Патріарха Московського розмови  про удосконалення канонічного  статусу Української Православної Церкви різко стихли. І дарма, бо ж за цим «удосконаленням» ховалася зовсім не страшна для декого автокефалія. Це був цілком нормальний і природній процес, що ґрунтувався на болючих уроках милого.

      За  свою історію канонічний статус Київської  митрополії кілька разів зазнавав змін. І щоразу, коли цей статус понижувався  і редукувався, це вело до занепаду церковного життя та серйозних внутрішньоцерковних проблем. І навпаки, коли він удосконалювався, наближаючись до того древнього історичного статусу, який Київська митрополія мала у складі Вселенського патріархату, церковне життя відроджувалося. Безперечно, усі ці події тісно пов’язані з обставинами політичного життя, однак і їхній церковний вимір не можна ігнорувати.

Опубліковано: Кузьменко, Дмитро. Пієтизм: "мінне поле" для християнства // Релігія в Україні. — 23 березня 2010. — http://www.religion.in.ua/main/analitica/4020-piyetizm-minne-pole-dlya-xristiyanstva.html.

Пієтизм проти церковності

Пієтизмом зазвичай називають релігійних рух, який уперше чітко оформився у середовищі німецького лютеранства. Однак це явище здавна існувало і в римо-католицькій церкві (Фома Кемпійський, Тереза Аквільська, Йоан Хреста), хоч і не виявлялось у вигляді окремих доктрин. Пієтизм надає особливого значення особистому благочестю, релігійним переживанням віруючих. На момент появи у 17-му столітті рух протиставлявся традиційному лютеранству, де робився акцент на догматичному обґрунтуванні розбіжностей з римо-католицизмом. Богослів’я виявилося незрозумілим широким верствам парафіян, що й призвело до появи пієтистських рухів. Завдяки нехтуванню догматикою пієтизм легко пройшов і в інші протестантські рухи, активізувався в римо-католицизмі і навіть проявився у Православ’ї [1].

УПЦ КП та УАПЦ іноді стверджують, що вони не визнаються лише Російською Православною Церквою, що анафема Філарета не визнана іншими.