неділя, 25 вересня 2016 р.

Життя інших

Мені подобаються фільми про шпигунів. Це, можливо, і не таке моє улюблене жанрове кіно як нео-нуар про приватних детективів чи космічна опера, але дивлюся часто. Шпигунське кіно для мене це не Джеймс Бонд (колись у юності трохи дивився, але це дурниця) і подібне, а більш реалістичні історії. Полюбив я їх після того, як мені порадили фільми за романами Джона Ле Карре. Де немає ніяких супергероїв, а звичайні люди, суміш детективу, нуару і драми. Є у цих белетристичних історіях щось архитепічне, про неясність і позірну відносність для людини межі між добром і злом (і при цьому її реальну чіткість і конкретність), про зраду, про обов’язок, про відповідальність, про честь. І про самотність. Мені здавалося, що кращими подібними фільмами були «Шпигун, що прийшов з холоду» (1965) та «Шпигун, вийди геть!» (2011). Цікавий контраст між зовнішньою флегматичністю та тим, що відбувається всередині.

Напевне, це теж те, що приваблює — шпигун у цих фільмах є звичайною людиною, але яка здатна повністю себе контролювати і приховувати свої справжні емоції. Щось подібне бувало і в деяких кримінальних нуарах, як «Перехрестя Міллера» (і його прототип «Скляний ключ»).

Багато що у цих шпигунських фабулах дозволяє загорнути в обгортку жанрового фільму більш глибокий зміст, або відсилання до нього.

Щойно ж я подивився ще кращий фільм за лекаррівські: «Життя інших» (2006). Можливо, він не так захоплює стилістично і візуально, як останні фільми за Ле Карре, але драматично він прекрасний. Дивно, як на такому не дуже приємному матеріалі вдалося зробити настільки естетичну і тонку історію.