пʼятниця, 8 липня 2016 р.

Фемінізм

У мене часто викликає агресію фемінізм, у тих формах, у яких я із ним стикаюся (навіть дуже м’яких).

Причина в тому, що я почуваю від феміністок агресію до себе як до чоловіка (від ледь відчутної пасивної, часто неусвідомленої ними самими, до відкритої ненависті), і почуття агресії у відповідь цілком логічне. При цьому вони (мова про друзів) можуть скільки завгодно поважати мене як особистість, навіть щиро любити (і я щиро люблю їх у відповідь), але оце чітке відчуття, що вони ненавидять у мені те, що є дуже важливою частиною мого Я, що конституює його у цілісності, оце завжди лежить тінню між нами. Тому зазвичай я від них дистанціююся, особливо звідтоді як усвідомив оцю свою чоловічу частину і як мені її часто не вистачає (бо виріс і сформувався я серед жінок, і все ще лишаються дуже «жіночним» за характером).

Ще я не розумію, чому феміністки асоціюють із загрозами з боку «мужності» ексгібіціонізм і педофілію. Як на мене, то обидва відхилення якраз явно пов’язані із домінацією у чоловіка жіночого начала. І взагалі весь цей пошук джерела насильства над жінками у мужності — це страшна неправда і підміна понять. Насильство не пов’язане зі статтю, люди чинять однакову кількість насильства незалежно від статі, просто кожен послуговується доступними йому способами — жінка своїми, а чоловік своїми.

Тому вся ця боротьба за права жінок, особливо у наш час і в нашій країні, — це на 90% неправда, викривлення і підміна понять. Замість справжньої боротьби зі злочинністю, з неврозами і психологічними відхиленнями, із залежністю, із ролевими карпманівськими іграми, із нездоровою ситуацією в професійних стосунках, замість цього створюють штучний образ ворога, який немає нічого спільного зі справжніми причинами насильства і зла.

Один із моїх улюблених філософів — це Ганна Аренд, жінка, яка стала одним із найвизначніших філософів ХХ століття і при цьому лишилася справжньою жінкою, і плювала, у прямому сенсі, на фемінізм. Це також людина, яка не йшла на поводу у стереотипів і масової істерії, яка прозрівала правду, часто дуже неприємну правду, і мала мужність говорити про неї — як у випадку її «Есе про банальність зла», за яке її, єврейку, яка з дитинства зазнавала переслідувать і сама сиділа у концтаборі, цькували єврейські ж організації, бо вона говорила дуже незручні для них речі. Бо справа не в демонах нацистах і бідолашних євреях, (як і не в демонах чоловіках, і бідолашних жінках), а в тому, що зло банальне, і прорости і розквітнути пишним цвітом воно може будь-де, були б сприятливі умови, а сприятливі умови можуть бути створені лише зусиллями (чи відсутністю спротиву) усіх сторін.

А от Симона де Бовуар — це точно не моє. Я вже купив «Другу стать» і точно хочу це прочитати, хоча би щоб «знати ворога», але вже з перших абзаців вступу я відчув отруйний смак жертво-агресивної позиції (чи агресивно-жертвенної) і маніпуляцій, тож відклав це «приємне» читання до часів, коли буде ресурс його перетравити.

Мені приємно із жіночними жінками, де не треба боротися за своє право бути чоловіком, більш того, де іноді ти не можеш інакше бути, як лише у ролі «справжнього» чоловіка (а це справжній челлендж). Де не треба потерпати від чужих травм і комплексів, які видаються за щось здорове і вірне. Де не треба бути об’єктом агресії (прямої чи прихованої), бо хтось ненавидить свого батька чи якось злочинця, який, так склалося, був теж чоловіком. І приємно з жіночною жінкою - це зовсім не значить комфортно, це якраз сильний вихід за межі комфорту, психологічно комфортно і зручно якраз із феміністками, де не треба нічого робити (окрім як закрити очі на деякі їхні проблеми), де все зводиться до суто ділових домовленостей, сухої взаємоповаги і т.д. Мені не складно бути «ідеальним чоловіком» для феміністок і чоловіконенависниць, бо я досить толерантний, бо моя мужність завуальована і вони рідко її помічають, тож я рідко накладаюся на їхній «образ ворога». Однак це не значить, що я на їхньому боці, хоч бувало, що мене звинувачували і у «фемінізмі».

Однак найкраще із жінками, у яких є певна здорова частка мужності, якийсь сильний внутрішній стержень, і при цьому справжня жива жіночність. Бо рожевий киселик абсолютної жіночності, з його повною аморфністю, мінливістю, непостійністю, хаосом і підпорядкованістю (зазвичай укупі із тонною «жіночних» маніпулятивних технік), це теж не для мене, я до такого патріархального раю ще не доріс :-).