Дискусії з друзями про геніальний фільм Марселя Карне "Діти раю" зі складними любовними лініями підштовхнули мене якомога ясніше сформулювати своє бачення кохання, аби ми розуміли один одного.
 |
| Les enfants du paradis, 1945 |
Спершу про терміни, які я вживаю.
Закоханість — це буря у стакані води, бурхливі емоції і затьмарення, які виникають непередбачувано і несподівано, і так само через деякий час зникають. Я припускаю, що бувають виключні випадки, коли взаємна закоханість є даром Божим, який дається правильним людям, щоб вони могли з цього створити щось справжнє. Однак з мого досвіду у абсолютній більшості випадків закоханість веде в нікуди, бо закохуються зовсім не в тих, з ким можна створити стосунки любові і довіри, а в зовсім непідходящих людей (насправді дуже підходящих, але для іншого - комплексів, травм, проекцій і маніпуляцій). Швидше за все це суто біологічна гормональна річ, створена природою для продовження роду.
Любов я найчастіше вживаю у сенсі "філія", тобто як любов до іншої людини взагалі. Про ідеал любові написав апостол Павло. Це ідеал, до якого слід прагнути, але який навряд чи досяжний повністю у нашому викривленому світі. І писав це Павло про любов до ближнього, а не про кохання між чоловіком і жінкою. Про останнє говорить Пісня Пісень, і з порівняння цих двох текстів очевидно, що це різні речі. Хоча можна припустити можливість такої ідеальної любові і в коханні, однак навіть уявити це дуже важко.
Кохання - це як морська глибина. Які б бурі не відбувалися на поверхні, там все лишається спокійним і стабільним. Кохання не має нічого спільного з емоціями. Ти знаєш, що кохаєш людину, незалежно від того, що відчуваєш до неї у конкретний момент (хоч агресію, хоч ненависть). Кохання - це різновид любові в екзистенційному сенсі, тобто це любов між чоловіком і жінкою, любов з максимальним рівнем взаємопроникнення і взаємності причасності (койнонії). Справжнє кохання безспристрасне і неегоїстичне. Пристрасть не суперечить коханню, але вона має бути підпорядкована йому, а не навпаки. Якщо людина керується пристрастями, то у неї або взагалі немає кохання, або воно дуже слабке. Відсутність чи слабка присутність егоїзму виявляється у здатності до відмови від "хочу". Суть кохання у прозріванні глибинної краси і справжності іншої людини.
Пристрасть - сексуальна чи емоційна (яка часто є сублімованою сексуальною) енергія, яка спрямовується до. У такому сенсі вона є благом у певних умовах, і злом в інших.
Любовна залежність - те, що дуже часто сприймають за кохання. Це коли незріла або психологічно нездорова особистість стає залежною від іншої. Інша людина тут виступає як предмет для задоволення власних потреб, для отримання насолоди, для втілення у життя якихось фантазій. Я не вірю, що у нашому світі можливі стосунки зовсім без залежності, бо всі більше чи менше незрілі і травмовані, та все ж чим менше залежності, тим більше кохання.
***
Найбільше питань викликає кохання, бо це найменш ясна річ з усього. Думаю, і найбільш рідкісна річ. Більшість називають коханням або закоханість, або залежність, або пристрасть, або любов. Однак це дещо кардинально інше. Що часто (якщо не завжди) змішане із усім вищеназваним, тому і важко його виокремити.
Простіше сказати, що не є коханням, аніж що є ним:
1) Емоції - це емоції, а не кохання.
2) "Хочу" - це потреба, а не кохання.
3) "Моя/Мій" - це почуття власності, а не кохання.
4) "Не можу жити без" - це любовна залежність, а не кохання.
Кохання передбачає жертви, але жертви рідко коли бувають справжніми. Зазвичай це просто частина маніпуляції, коли людина хоче щось отримати, або змусити іншу щось відчувати (вину, необхідність віддячити і т.д.). Справжня жертва є 1) необхідною для збереження чи розвитку кохання; 2) безкорисливою; 3) прийнятою іншою людиною (зазвичай це або відповідь на прохання, або прийняття іншого, що насправді дуже непросто). Можливо, тут більш доречим є слово "зусилля", а не "жертва". Людина, що кохає, повинна не тільки жертвувати, а й лишати місце для жертви/зусилля іншому.
Кохання передбачає підпорядкування волі совісті. Тобто "хочу" має ретельно обмірковуватися у тому - благо це чи зло. Особливо це актуально (і складно), коли кохання невзаємне.
Кохання передбачає бачення реальної людини, а не власних проекцій.
Кохання не є чимось унікальнозалежним від об’єкта. Людина або здатна кохати, або ні. Якщо вона здатна кохати, то вона здатна кохати майже будь-кого здатного до кохання. І якщо не здатна, то нікого вона не покохає. Тільки любовна залежність залежить від об’єкта, бо для залежності треба співпадіння маніпулятивних шаблонів (банальний варіант: жертва - агресор), різних психологічних особливостей і т.д.
Кохання не падає як сніг на голову, воно є свідомим вибором людини (кохати чи не кохати), і результатом її вольових зусиль. Кохання вирощується, чи то із закоханості, а чи й без неї.
Кохання - це постійна робота. І творчість.
Кохання має бути правдою. І перед іншим, і перед самим собою. Тобто що б людина не робила, вона має робити це чесно.
Кохання можливе лише до однієї людини на одному відтинку часу. Любити можна багатьох, закоханим можна бути у багатьох, але кохання передбачає такий рівень близькості, який не можна підтримувати одночасно з кількома особистостями. Принаймні у нашій християнській (і секулярній західній переважно теж) культурі. Тут справа у повноті контакту - будучи у близькому контакті з однією людиною, не можна дати цю повноту іншій, це вже буде частковість, ущербність, а часто ще й обман. Я припускаю, що в деяких культурах (іслам) може бути по-іншому, але у нас точно так. Також неможливо миттєво вийти з близького контакту і ввійти в інший. Не факт, що зі справжнього кохання взагалі можна повністю "вийти", але принаймні має пройти тривалий час поза стосунками для можливості будувати нові, якщо говорити про стосунки справжнього кохання.
Ще мені здається, що кохання передбачає розвиток особистостей. Якщо такого розвитку немає, то щось не так. При цьому цей розвиток зазвичай відбувається через кризи, через біль і через помилки, і він може набувати форми метанойї у її первісному значенні - як "зміни розуму", духовного переключення і прозрівання того, що раніше не було видно.
Складне також питання взаємності. Думаю, що правда у тому, що повністю взаємного кохання не існує, але також і в тому, що повністю невзаємного кохання теж не існує. Справжнє (це ключове слово) кохання завжди викликає відгук (принаймні в адекватної людини), однак цей відгук ніколи не дорівнюватиме тому, що його викликало. Утім, звичайно, є певний поріг за яким можна говорити про взаємність чи її відсутність.
***
Це, звичайно, мій суб’єктивний досвід, але схожі позиції є у таких світоглядних текстах:
1) Пісня Пісень
2) Перше послання до Коринфіян апостола Павла, розділ 13
3) Христос Яннарас "Варіації на тему Пісні Пісень"
4) Антоній Сурозький "Таїнство любові"
5) Еріх Фромм "Мистецтво любити"
6) Йоан Зізіулас "Буття як спілкування"
7) Мартін Бубер "Я і Ти"
