четвер, 10 квітня 2014 р.

Ковток науки

Сьогодні після дворічної (якщо не більше) перерви узяв участь у науковій конференції у себе в університеті.

Після вступу до НАОМА у мене не було ніякого часу для нормальної наукової діяльності, якщо не рахувати захисту дисертації (яка була написана на 90% ще до вступу). Після захисту диплом кандидата відкриває двері на будь-яку наукову конференцію і в будь-яку наукову періодику, але я так і не мав можливості цим скористатися. Та минулого місяця вирішив, що час повернутися до цього. У науці є багато речей, які мене захоплюють і надихають не менше, аніж образотворче мистецтво чи літературна творчість. І без науки я завжди почувався чимось обділеним.

Очевидно, що з таким завантаженням навчанням та необхідністю заробляти на життя, я навряд чи зможу досягти в науці якихось вершин, але, як казав Сенека, «otium sine litteris mors est et hominis vivi sepultura» (дозвілля без занять наукою – це смерть і поховання живої людини).

Конференція в рідному університеті – це завжди приємна річ. Знайомі традиції, знайома атмосфера, доброзичлива, але строга критика і зауваження, люди, більшість із яких є справжніми професіоналами у своїй галузі. Це все разюче відрізняється від НАОМА, де я поки що навіть сліду фундаментальної академічної науки не помічав (це не недолік, а просто особливість).

Цього разу я вперше виступав не на своїй рідній секції – замість традиційної за увесь час роботи над дисертацією теорії літератури і компаративістики, я подався на зарубіжну літературу. Коли я був студентом-україністом, то саме зарубіжна література була моїм основним захопленням і предметом зацікавлень, але тоді мені не вистачило відваги пробувати вступити до аспірантури за цією спеціальністю (не знаю як зараз, але у той час потрапити на зарубіжну літературу після української філології було вкрай складно). Тим не менше, мені пощастило з науковим керівником і я зумів знайти компроміс – писав дисертацію на кафедрі теорії літератури і компаративістики повністю на матеріалі зарубіжної літератури. Це звичайно, змушувало повністю міняти перспективу і напрямок дослідження, але зараз я розумію, що це тільки збагатило роботу і мене самого, бо міцна теоретико-літературна основа точно не шкодить жодному літературознавчому дослідженню.

На жаль, засідання секції розпочали раніше, ніж було вказано в програмі, причому, вочевидь, дуже суттєво раніше. Тож я пропустив найбільш цікаві мені доповіді. Однак вся та атмосфера, до якої я вже звик на секції рідної теорії літератури, була присутня і тут, лише обличчя інші. Це було дуже приємне відкриття, що дух нашого університету дійсно особливий і пронизує різні кафедри.

Розповідав я про кельтську культуру у творах Джона Толкіна. Це був просто розділ з моєї дисертації, який я колись оформив у вигляді статті, але так і не подав до збірника, бо не встиг вкластися у терміни. Я витягнув цю статтю з шухляди, трохи доопрацював, виступив і, сподіваюся, вона вийде друком у нашому інститутському збірнику.

Насправді трохи прикро, коли ти проробляєш велетенську роботу для написання дисертації, а потім ця робота пилиться десь в архівах кількох бібліотек і ніхто про неї не знає. Тому завершеним дослідженням може бути лише видана монографія. Просто видати дисертацію, як на мене, це mauvais ton, оскільки наші сухі формальні вимоги до неї роблять цей текст зрозумілим, фактично, лише спеціалістам у цій галузі, і додають багато формальних і непотрібних елементів. До того ж багато що я не встиг включити, через спеціальність довелося до мінімум звести історико-літературну частину, і на самому захисті були деякі зауваження, які слід було обов’язково врахувати. Тому я збирався досить суттєво доповнити дисертацію, а також переписати її у більш живому ключі, доступному не тільки для науковців (але при цьому щоб вона лишалася передовсім науковою працею). Однак ці плани довелося через вступ до НАОМА відкласти на невизначений термін. Сподіваюся, що цей перший крок до відновлення наукової діяльності, допоможе мені таки реалізувати колись свої плани. Оскільки справжні наукові розмови про світову літературу мене надихають не менше, аніж красуня-натурниця на 50-годинній постановці.

Хоча, якщо бути реалістом, шансів небагато. Бо треба довчитися, треба дуже багато працювати, аби забезпечити себе хоча б мінімальним, треба виділяти достатньо часу на особисте життя і на відпочинок. Це, як не крути, а не вміщується у ті 24 години, що має доба.